Особисті немайнові права фізичної особи

Нормативна база.

• Конституція України.
• Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища".
• Закон України "Про донорство крові та її компонентів".
• Закон України "Про інформацію".
• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.
• Загальна декларація прав людини.
• Конвенція про права дитини.
• Конвенція про захист прав людини і основних свобод.
• Цивільний кодекс України (ЦК України).
• Сімейний кодекс України.

Поняття особистих немайнових прав у цивільному законодавстві України.

Особисті немайнові права можна визначити як права специфічні. Специфіка їх полягає в тому, що вони не несуть в собі економічного змісту, не мають грошової оцінки. Це випливає з їх назви — немайнові права.
Індивідуалізація особистості — ще одна важлива ознака особистих немайнових прав. Це дає змогу відрізняти суб'єктів права від інших, визначаючи їх своєрідність, самобутність, а іноді і неповторність. При індивідуалізації немайнові права мають переваги над майновими.
Особисті немайнові правовідносини займають вище місце ніж хрестоматійні для цивільного права майнові відносини і це підкреслює важливість даного виду відносин у цивільно – правовій системі. Аналізуючи статтю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Для характеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:

• Дане право належить кожній особі – це означає, що воно належить усім без винятку особам (фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечить її сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цих прав;
• Дане право належить особі довічно – це означає, що воно належить фізичній особі до моменту смерті, а юридичній особі – до моменту припинення;
• Дане право належить особі за законом – це означає, що підставою його виникнення є юридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення), наприклад, право на життя , здоров`я, свободу та особисту недоторканість, ім`я (найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право на донорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка дося- гнула 16 років, тощо;
• Дане право є немайновим – це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст, тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, що є його об`єктом, у г- рошовому еквіваленті;
• Дане право є особистісним – це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи – носія цих прав та / або передане іншим особам.

Що стосується правової природи особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа в літературі фактично не оскаржується. Однак окремими авторами особистим немайновим правам приписується конституційно – правова природа. В Конституції України, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті права громадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способи реалізації та охорони цих прав.

Види особистих немайнових прав.

Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам неза­лежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають.
Слід зазначити, що основна частина особистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моменту народження, тобто вони є природними пра­вами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації, він пов'я­зується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками. Тому мо­мент виникнення особистих немайнових прав можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підстави виникнення особис­тих немайнових прав — народження людини і припис закону.
В літературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в резуль­таті юридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єкта ци­вільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правові наслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певних подій (кожній людині від народження належить право на ім'я незалежно від її вольової поведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуття особою права на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядку недієздатною).
ЦК України поділяє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованістю або за цільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).
Можна також взяти за основу поділу порядок виникнення особистих немайнових прав: на такі, що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом. (ч. І ст. 270 ЦК України).
Так різні види особистих немайнових прав можна зібрати у три правові інститути:

1. права на немайнові блага, втілені у самій особистості;
2. право на особисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
3. право на недоторканність особистого життя.

За цільовим спрямуванням особисті немайнові права пропонується класифікувати на:

1. особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я, право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
2. особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторканності особи (життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
3. особисті немайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистості та її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у приватне життя, честь і гідність).

Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відповідно до глави 21 ЦК України, слід відносити:

• Право на життя;
• Право на здоров`я;
• Право на безпечне довкілля;
• Право на свободу та особисту недоторканість;
• Право на сім`ю, опіку, піклування та патронатне виховання.

Головним, фундаментальним правом людини є право на життя. Існування цього права обумовлено самим існуванням людини, воно є найбільш природним.
Невід'ємне право на життя кожної людини проголошено на міжнародному рівні. Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана у Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність, однак не містить тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. у ст. 2 закріплює положення про те, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, а й охороняється законом. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. в ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Стаття 27 Конституції України проголошує: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Обов'язок держави — захищати життя людини." ЦК України у ст. 281 "Право на життя" закріплює невід'ємне право на життя кожної фізичної особи. Відповідно до ч. 2 цієї статті особа не може бути позбав­лена життя і має право його захищати від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.
Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна сказати, що життя — це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як ком­плексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридичне значимих фактів та їх правовими наслідками. Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи при­пинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи. Народження та смерть людини — особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини. Частина 6 ст. 281 ЦК України приділяє увагу питанням штучного переривання вагітності. Перспективне законодавство визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права.
Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт — подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин.
Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період.
У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками.
Людина може передчасно припинити своє життя шляхом самогубства.
У нинішній час юристів, медиків і усе суспільство хвилює проблема евтаназії. Термін "евтаназія" у перекладі з грецької означає "легка, щаслива смерть". Так звана Цюріхська декларація, прийнята на міжнародному симпозіумі Світової федерації "Право померти" від 14 жовтня 1998 р. містить таке визначення евтаназії: "дієздатні дорослі особи, які переносять жорстокі та нестерпні страждання, мають право на отримання медичної допомоги з метою покінчити з життям, якщо це їхня постійна, добровільна і усвідомлена вимога".
ЦК України у ч. 4 ст. 281 закріплює положення, яке забороняє задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя. Можливість дослідів визнається ч. З ст. 281 ЦК України та Основами законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст. 45). За ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою. Відповідно до ст. 28 Конституції України, жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Серед особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України називає право кожної фізичної особи на охорону здоров'я (ст. 283).
Відповідно до ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права у ч. 1 ст. 12 визнає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров'я, а згідно зі Статутом Всесвітньої організації охорони здоров'я, який був прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я у Нью-Йорку і підписаний 22 липня 1946 р., здоров'я є станом повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише характеризується відсутністю хвороб чи фізичних дефектів.
Відповідно до ч. 2 ст. 283 ЦК України охорона здоров'я забезпечується сис­темною діяльністю державних та інших організацій, передбаченою Конституцією України та законом. Частина 3 ст. 49 Конституції України передбачає, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Частина 1 ст. 38 Основ та ч. 2 ст. 284 ЦК України надають фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Якщо інформація про хворобу особи може погіршити стан її здоров'я, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити їх можливість ознайомитися з окремими медичними документами (ч. З ст. 285 ЦК України).
ЦК України пропонує: якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів), опікуна, піклувальника, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомитися з окремими медичними документами. ЦК України забороняє вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи, є право на свободу та право на особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та осо­бисту недоторканність. Статті 3 і 5 Загальної декларації прав людини, ст. 7 та п. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права також закріп­люють це право кожної людини.
ЦК України присвячує названим правам дві окремі статті — ст. 288 "Право на свободу" і ст. 289 "Право на особисту недоторканність". Свобода включає у себе економічну, політичну та індивідуальну свободу. Під фізичною свободою розуміється можливість належати собі у конкретному фізичному світі, рухатися, переміщуватися у просторі. До сфери індивідуальної свободи входять такі блага, як особисте та сімейне життя, задоволення суто індивідуальних потреб, моральні відносини тощо. Якщо в результаті примусу обмежується фізична свобода особи, то автоматично обмежується його політична, економічна та індивідуальна свобода.
Право на свободу включає заборону будь-якої форми фізичного чи психічного тиску на фізичну особу, втягування її до вживання спиртних напоїв, наркотичних та психотропних засобів, вчинення дій, що порушують публічний порядок, а також тримання фізичної особи в неволі (частини 2 ст. 288 ЦК України). Право на особисту недоторканність розкривається у ст. 290 ЦК України як право, згідно з яким фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 289).
10 грудня 1984 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання". Цей документ був підписаний Україною 27 лютого 1986 р. Частина 3 ст. 289 ЦК України містить положення, згідно з яким фізичне по­карання батьками (усиновителями), опікунами, піклувальниками, вихователями малолітніх дітей та підопічних не допускається.
З 27 вересня 1991 р. набула чинності в Україні Конвенція про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н 20 листопада 1989р. Цьому міжнародно-правовому акту відповідають положення нового Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р, а саме статті 7, 150, 164, 170 та ін. Стаття 290 ЦК України закріплює право повнолітньої дієздатної фізичної особи бути донором крові та її компонентів. З точки зору суспільства перевагу слід надавати здоров'ю живої людини, хоч слід також поважати пам'ять померлого. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23 червня 1995 р., донорство крові та її компонентів є добро­вільним актом волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання у наукових дослідженнях.
Право на сім'ю закріплено у ст. 291 ЦК України: фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Частина 3 ст. 16 Загальної декларації прав людини та ч. 1 ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права визначають сім'ю природним і основним осередком суспільства та держави.
Конституція України у ст. 51 проголошує: "Сім'я, дитинство, материнство батьківство охороняються законом."
Нині ст. З Сімейного кодексу України визначає сім'ю первинним та основним осередком суспільства і вказує на те, щі сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом мають взаємні права та обов'язки.
Право особи на сім'ю визначено у ст. 4 Сімейного кодексу України і включає: право на створення сім'ї; право кожної особи на проживання в сім'ї; право кожної особи на повагу до свого сімейного життя. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 4 ст. 291 ЦК України). Це положення збігається зі ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, ст. 12 Загально декларації прав людини та ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно до ч. 2 ст. 291 ЦК України фізична особа не може бути проти ї волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом, а згідно з ч. і ст. 4 Сімейного кодексу України особа може бути примусово ізольована від сім'я лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 292 ЦК України закріплює право малолітньої, неповнолітньої особи а також фізичної особи, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, на опіку або піклування . Детальніше норми щодо опіки та піклування розкриваються відповідними статтями ЦК України та гл. 19 Сімейного кодексу України. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання у сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку; ні забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування; на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
Частина 1 ст. 293 ЦК України закріплює право фізичної особи на без­печне для життя і здоров'я довкілля, а також право на достовірну інформа­цію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.
Відповідно до ст. 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Назване право належить до абсолютних особистих немайнових прав. Це суб'єктивне право відображає перш за все міру можливої поведінки самої управомоченої особи. Право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення закріплене у Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.

Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, згідно з главою 22 ЦК України слід відносити:

• Право на ім`я;
• Право на честь, гідність та ділову репутацію;
• Право на індивідуальність;
• Право на зображення та голос;
• Право на особисте життя;
• Право на особисті папери та таємницю кореспонденції;
• Право на інформацію;
• Право на свободу творчості;
• Право на вибір роду занять;
• Право на місце проживання;
• Право на недоторканість житла;
• Право на пересування;
• Право на свободу об`єднань;
• Право на мирні зібрання.

Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуалізацію. Традиційно це право надає його носієві юридичне забезпечену можливість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.
В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма містить­ся у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини.
Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. За ч. 2 ст. 295 ЦК України фізична особа має право на транскрибований за­пис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції. Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє прізвище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника. По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним.
Використання імені може бути обмежене в таких випадках, наприклад, використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер.
Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи.
Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гід­ності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводження і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 За­гальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).
На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідомлення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями. Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, невіддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту народження людини.
В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ді­лову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним осо­бистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гід­ності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на повагу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними.
Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, інваліди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійс­нюють підприємницьку діяльність та юридичні особи. Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізичної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таємниці обставини свого особистого життя. У повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя.
Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації В ПК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших записів, особистих архівних матеріалів тощо.
Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо). Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язан­ня справи (ч. 4 ст. 306 ЦК України).
Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. письмово або в ін­ший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302).
Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Бу­дучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і поясненням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:

1. обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального само­врядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
2. вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
3. створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.

Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації.
Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи. Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 309 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи. Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно по­казаний, відтворений або розповсюджений без її згоди.
Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України. Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.
Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо передбачені в законі.
Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення. Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України і ст. 33 Конституції України , що присвячена праву фізичної особи на Свободу пересування, яка може бути обмежена у здійсненні цього права лише у випадках, встановлених законом.
Юридичний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:

• право вільно пересуватися у межах своєї держави;
• право на вибір місця перебування;
• право на вільний виїзд за межі своєї держави;
• право на безперешкодне повернення у свою країну.

Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України). За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.
Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно оби­рає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України). Частина 3 ст. 312 ЦК України та ст.43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтернативна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України та ст. 36 Конституції України.
За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей Закон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадські організації.

Захист особистих немайнових прав.

Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини до моменту їхнього порушення. Відносини формуються і розвиваються у нормальному (непорушному) стані, коли поведінка інших суб`єктів відповідає вимогам закону. Громадяни та організації повинні наділятися правом на захист. Це пояснюється тим, що неможливо встановити санкцію, якщо не визначено права і обов`язки, які ця санкція охороняє чи забезпечує дотримання. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їх правову охорону. Право на захист - це лише одна з правомочностей суб`єктивного цивільного права.
Право на захист особистих немайнових прав – це регламентоване правове регулювання на випадок оспорення, невизнання, заперечення, виникнення загрози порушення чи порушення особистого немайнового права.
Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження:

• Вимагати не порушення цих прав;
• Вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права;
• Вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Для захист особистих немайнових прав кожна особа, у якої було порушено її право має право звернутися до суду. Згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Ст. 55 Конституції України гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Законодавством про судоустрій України гарантується усім суб`єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Для захисту особистих немайнових прав можна застосовувати загальні способи захисту прав (ст. 16 ЦК України) та спеціальні, які встановлюються спеціально для певної категорії прав, в цілому та для конкретного права зокрема (ст. 276, 277, 278 ЦК України).
Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкції.

Законодавчій захист.

Законодавчій захист – зафіксоване положення закону норми про право звернення особи до суду щодо захисту свого порушеного майнового або немайнового права. Дана норми може бути зафіксовані в ЦК України, Конституцією України та відповідними законами України.
Якщо аналізувати свіввідношення даного видів захисту, то адміністративний та судовий співвідносяться, як часткове до загального, а саме до законодавчого захисту. Підтвердження цього можемо використати конституційну норму проте, що діяльність всіх державних органів базується виключно на законі.
Закон встановлює можливість оскарження рішення суду певної інстанції, що передбачає можливість об`єктивного вирішення справи.
Засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати адвоката, повідомити близьких або інших осіб; При нанесенні її тілесних ушкоджень – можливість викликати названого нею лікаря тощо). Законодавчого захисту потребує, наприклад, репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці.
З позовом можна звернутися тільки до суду, а засоби захисту прав цього інституту можуть бути іншими.

Судовий захист

Судові способи захисту являють собою передбачені законом засоби примусового характеру, за допомогою яких здійснюється визнання порушених прав. Судовий захист особистих немайнових прав здіснюється судом. Систему суддів загальної юрисдикції складають: Місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 ЗУ «Про судоустрій») Відповідно до статті 16 ЦК України: «Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу». Будь – яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4 ЦПК України. Ст. 6 ЗУ “Про судоустрій України” тлумачить, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді. Вирішуючи цивільні справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 року. Серед засобів захисту можна виділити загальногромадянські (ст. 16 ЦК України) та спеціальні засоби.
До за­гальногромадянських засобів відносяться:

• визнання права;
• відновлення права;
• припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його пору­шення;
• відшкодування збитків;
• визнання правочину недійсним;
• примусове виконання обов`язку в натурі;
• зміна правовідношення;
• припинення правовідношення;
• визнання незаконними рушення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
  

Що стосується спеціальних способів захисту, то вони поділяються також на дві підгрупи:

• ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав (відновлення по­рушеного особистого немайнового права (ст.276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст.277 ЦК) та заборона поширен­ня інформації, якою порушуються особисті не­майнові права (ст.278 ЦК));
• ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До да­ної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправ­лення імені у випадку його порушення (ч. З ст.294 ЦК).

Адміністративний захист.

Адміністративний захист особистих немайнових і майнових прав здійснюється відповідно до статті 17 ЦК України. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
До адміністративного порядку захисту цивільних прав належать:

1. Оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади;
2. Прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ЦК.

Найбільш поширеним способом захисту в адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним або його скасування. Ст. 118 Конституції України передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов`язків за принципом “Дозволено все, що незаборонене законом”, то органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).
Держав відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 3 Конституції України).