Добросусідство: відмінності між версіями

Матеріал з WikiLegalAid
(Немає відмінностей)

Версія за 10:39, 12 лютого 2018

Нормативна база

Добросусідство — це частка правовідносин між власниками (користувачами) земельних ділянок, врегульованих Земельним кодексом України.

Для врегулювання земельних відносин добросусідства у Земельному кодексі України (далі – ЗК України) присвячена 17 глава. Основна мета цього порядку полягає у забезпеченні такого використання землі, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється найменша кількість незручностей.

Суб'єкти

Суб’єктами відносин добросусідства є як власники земельних ділянок, так і землекористувачі (п. 1 ст. 91, п. 1 ст. 96 ЗК України). У зв’язку з цим, правила про добросусідство виступають як обмеження щодо здійснення не лише права власності на земельну ділянку, а й інших прав на землю, зокрема права постійного користування земельною ділянкою, оренди, емфітевзису, суперфіцію тощо.

Зміст

Зміст добросусідства полягає в сукупності прав та обов’язків суб’єктів таких відносин. У найбільш загальному вигляді зміст відносин добросусідства можна визначити як право кожного власника чи землекористувача вільно використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням у межах і спосіб, що не справляють неправомірного впливу на сусідні землеволодіння. Передбачено також право вимагати від інших землекористувачів такого ж використання сусідніх земельних ділянок, при цьому обов’язок кожного власника – не допускати заподіяння неправомірного впливу на сусідні земельні ділянки.

Використання суміжних зелених насаджень

Відповідно до ст. 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок мають обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх­нього цільового призначення, за яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей і які не перешкоджають їм використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням.

Такі незручності, зокрема, можуть створювати зелені насадження, які ростуть на сусідній земельній ділянці або ж на межі земельних ділянок (заті­няють ділянку, заважають вирощуванню рослин тощо). За таких обставин, чинний ЗК України передбачає можливість потерпілій стороні захистити свої за­конні інтереси. Однак нерідко власники (землекористувачі) вдаються до са­мовільного знищення зелених насаджень, які їм заважають, не цікавлячись правовими наслідками цих дій.

Стаття 105 ЗК України передбачає право власників та землекористувачів земель­них ділянок відрізати корені та гілки дерев і кущів, які проникають з сус­ідньої земельної ділянки, у випадку, якщо таке проникнення є перепоною для використання земельної ділянки за цільовим призначенням (цільове призначення земельної ділянки вказується в державному акті на право влас­ності на земельну ділянку або в договорі оренди земельної ділянки). У той же час положення ЗК України не дають права власникам (землекористувачам) на зни­щення чи іншого роду пошкодження зелених насаджень, які проникають з сусідньої ділянки, під загрозою відповідальності.

Може виникнути ситуація, коли є потреба у знесенні дерев, розміщених на межі сусідніх земельних ділянок. Відповідно до ст. 109 ЗК України, такі дерева, а також плоди цих дерев належать власникам сусідніх ділянок у рівних части­нах і кожен з сусідів має право вимагати ліквідувати такі дерева (крім випад­ку, якщо вони служать межовими знаками і не можуть бути замінені іншими межовими знаками). Витрати на ліквідацію цих дерев покладаються на сусі­дів у рівних частинах (крім випадку, коли один із сусідів відмовляється від своїх прав на дерева).

       Відповідальність за порушення у сфері використання суміжних земель
       Особа, винна у самовільно­му знищенні чи пошкодженні зелених насаджень, що розміщені на території суміжної приватної земельної ділянки, несе цивільну відповідальність у ви­гляді відшкодування в повному обсязі шкоди, завданої майну іншої особи (ст. 116 ЦК України). Особа, винна у знищенні чи пошкодженні зелених насаджень, розміщених на суміжній земельній ділянці державної чи комунальної влас­ності, несе адміністративну відповідальність, передбачену ст. 153 Кодексу України про адміністративні правопорушення («Знищення або пошкоджен­ня зелених насаджень або інших об'єктів озеленення населених пунктів»), а також зобов'язана відшкодувати в грошовому еквіваленті заподіяну шкоду за нормами для обчислення розміру шкоди, заподіяної внаслідок знищення або пошкодження дерев і чагарників (Постанова Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насаджен­ням у межах міст та інших населених пунктів» від 08.04.1999 р. №559).

Спільна межа і межові знаки

Відповідно до ст. 125 ЗК України починати використання земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, і встановлення її меж у на­турі (на місцевості) забороняється. Йдеться про встановлення меж земельної ділянки конкретного розміру, яка в передбаченому законодавством порядку була передана особі у власність (користування) і право на яку підтверджується правовстановлюючим документом (відповідно до статті 126 ЗК України такими до­кументами, зокрема, є державний акт на право власності на земельну ділянку, договір оренди земельної ділянки). Слід зауважити, що статтею 11 Закону Ук­раїни «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (05.06.2003 р.) передбачено особливості встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам зе­мельних часток (паїв). Так, земельні ділянки, які будуть використовуватися їхніми власниками самостійно, закріплюються межовими знаками встано­вленого зразка кожна окремо. Земельні ділянки, які їхні власники або інші особи будуть використовувати єдиним масивом, закріплюються межовими знаками встановленого зразка лише по периметру єдиного масиву.

В кожному з випадків отримання правовстановлюючого документа і встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) передбачено в інтересах землевласника (землекористувача) з метою попередження спорів щодо встановлення спільної межі чи меж з іншими власниками (землекори­стувачами). Спори, як правило, не виникають, коли сусіди мають правовстановлюючі документи на свої земельні ділянки та встановлені в натурі межі і, таким чином, можуть підтвердити свої права на спірну частину земельної ді­лянки. У випадку ж відсутності в особи документа, що посвідчує її право на земельну ділянку, встановлених меж (при фактичному користуванні) особа, в разі виникнення спору із сусідом щодо встановлення спільної (суміжної) межі, не матиме реальної можливості захистити свої права чи інтереси навіть у судовому порядку.

Спільні межі між сусідніми змельними ділянками

Відповідно до ст. 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемісти­лись або стали невиразними. Встановлення меж земельної ділянки в натурі ре­гулюється чинним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 108 ЗК України, коли сусідні земельні ділянки відокремле­ні рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне вико­ристання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить ли­ше одному з сусідів. Також ч. 2 ст. 108 ЗК України вказує, що власники сусідніх земельних ділянок можуть користува­тися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними (вважаємо, що в такому випадку, власники повинні скласти відповідний договір про поря­док користування межовими спорудами, де доцільно визначити й несення витрат на утримання споруди в належному стані). До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди. За знищення межових знаків передбачена відповідальність (ст. 56 «Знищення межових знаків» Ко­дексу України про адміністративні правопорушення).

Розгляд земельного спору з питання добросусідства

Відповідно до частини 3 статті 158 ЗК України органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Земельні спори розглядаються органами місцевого самоврядування на підставі заяви однієї із сторін у тижневий строк з дня подання заяви (ч.1 ст.159 ЗК України).

Для об’єктивного розгляду спору, необхідне зібрання доказів, участь зацікавлених осіб, розгляд спору на місці тощо. Строки, визначені статтею 20 ЗУ «Про звернення громадян», згідно якої звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, адже дія цього закону також поширюється на вказані відносини, оскільки регулює питання розгляду скарг та звернень громадян.

Кінцевим результатом розгляду спору у більшості випадків є прийняття рішення сесією відповідної ради, яка з питань земельних відносин скликається не рідше одного разу на місяць. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується у судовому порядку.