Процес доказування та збирання доказів у кримінальному провадженні

Нормативна база

• Кримінальний процесуальний кодекс України
• Конституція України
• Закон України "Про оперативну-розшукову діяльність"

Поняття та сутність доказування у кримінальному провадженні

Кримінальне процесуальне доказування - це зумовлена потребою захисту функціонального інтересу діяльність сторін, яка полягає в здійсненні пізнавальних дій (гносеологічних операцій) щодо події злочину для формування власної позиції у справі, а в подальшому - аргументуванні такої позиції перед судом. Для доказування (як і для кожної системи) притаманна своя структура. На один із її елементів вказує найбільш поширена на сьогодні думка процесуалістів, коли йдеться про гносеологію (теорію пізнання) як методологічну основу доказування, з чого можна зробити висновок, що елементом структури доказування є окремі специфічні види практичної діяльності.

Елементи: "прийняття певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації)", "логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів", "використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень", "обґрунтування висновку та його обстоювання". Ці елементи (більшість із них) акцентують увагу на пізнавальній спрямованості доказування. Так чи інакше, але його зміст зводиться до збирання, перевірки та оцінки доказів. КПК України нормативно закріпив цю традиційну тріаду (ч. 2 ст. 91). Згідно із зазначеною статтею КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Процес доказування, під час якого відбувається відтворення реальної картини події правопорушення, з'ясування її суті (опанування достовірними знаннями про юридично значимі факти), супроводжується прийняттям відповідних процесуальних рішень. Крім цього, він складається з комплексу процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Розслідуючи і вирішуючи кримінальні справи, органи досудового розслідування та судової влади з метою прийняття у них правильного і обґрунтованого рішення прагнуть відновити дійсну картину минулої події, пізнати всі її обставини й факти.

Первинним у процесі доказування є висунення версії, що ґрунтується на криміналістичних знаннях (обґрунтованого припущення, що може пояснювати механізм подій в цілому чи їх окремих обставин). У системі доказування висунення версій найбільш характерне для початкової стадії провадження, пов'язаної з розкриттям правопорушення та викриттям осіб, винних у його вчиненні (у кожному провадженні є щонайменше дві версії: наявність або відсутність події правопорушення). На цьому етапі провадження використовуються не лише початкові знання про подію правопорушення, а й деякі засоби суб'єктивного походження: інтуїція, здогади, досвід. Будь-яка версія повинна бути обґрунтована реальними фактами, не суперечити науковим даним, конкретно та логічно правильно побудовою. При цьому висунення версій об'єктивно входить в елемент збирання доказів. Останній може розглядатися як регламентована КПК України діяльність сторін із пошуку та виявлення носіїв доказової інформації стосовно події правопорушення, пов'язаних з нею обставин, вилучення та фіксації (закріплення) цієї інформації, а також вжиття заходів до її збереження відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Способи збирання доказів в загальних ознаках визначені в ч. 1 ст. 93 КПК України, де зазначено, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом. Таким чином, способи збирання доказів повинні розглядатися в контексті аналізу відповідних процесуальних повноважень суб'єктів доказування. Адже законодавець у зазначеній статті КПК України дає орієнтовні шляхи збирання доказів. Цілком зрозуміло, що органи розслідування мають право вчинити будь-яку передбачену кримінальним процесуальним законом процесуальну дію для формування доказів у кримінальному провадженні.
Згідно зі ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість особи у вчиненні цього правопорушення (форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення); 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, що вливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Саме це можна визначити як загальний предмет доказування - однаковий для всіх кримінальних проваджень незалежно від їх етапу.
Докази можуть бути: письмовими й усними, отриманими внаслідок проведення гласних (негласних) слідчих (розшукових) дій, здобуті та надані представниками сторони обвинувачення, захисту, потерпілим; ті, що підтверджують вину підозрюваного (обвинуваченого) у вчиненні кримінального правопорушення, та такі, що виправдовують його (вказуючи на вчинення правопорушення іншою особою або на наявність обставин, що виключають настання кримінальної відповідальності).
Окрім того, у криміналістиці докази прийнято поділяти на прямі й непрямі. Прямими є докази, що дають можливість слідчому, прокурору, слідчому судді, суду повно і достовірно встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження (перелік зазначених обставин визначено у ч. 1 ст. 91 КПК України). Прямі докази вказують на вчинення особою кримінального правопорушення або виключають її причетність до кримінально караного діяння. Особливістю таких доказів є те, що на підставі їх дослідження суд дає відповіді на питання, викладені у п.п. 1-5, 7, 11 ч. 1 ст. 368 КПК України. На відміну від прямих, непрямі - це докази, які встановлюють одну або кілька обставин предмета доказування лише в сукупності з іншими доказами і можуть бути покладені судом в основу обвинувального (виправдувального) вироку, ухвали про застосування примусових заходів медичного та виховного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності також лише як доповнення до прямих доказів. Докази, зібрані у кримінальному провадженні, повинні бути допустимими і належними. Належними згідно зі ст. 85 КПК України є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Допустимими визнаються лише докази, отримані у порядку, встановленому цим Кримінальним процесуальним кодексом України (ч. 1 ст. 86 КПК України). Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Суб'єкти доказування у кримінальному провадженні

Суб'єктів доказування умовно можна поділити на дві групи: а) службові особи правоохоронних органів, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати й використовувати докази: слідчий, керівник органу досудового розслідування, оперативні й інші підрозділи правоохоронних органів, прокурор - відповідно до наданої компетенції; б) зацікавлені особи - учасники кримінального провадження, які мають право брати участь у доказуванні: підозрюваний, обвинувачений, захисник, їх законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінального провадження.

Визначена у ч. 1 ст. 84 КПК України процедура "встановлення наявності чи відсутності фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню", є одночасно правом і обов'язком виключно слідчого, прокурора, слідчого судді та суду, незважаючи на те, що збирати і подавати докази мають право також інші учасники кримінального провадження (зокрема потерпілий, цивільний позивач, сторона захисту тощо). Однак отримана суб'єктом доказування інформація стосовно предмета доказування може бути використана лише після надання їй процесуальної форми. Тому фіксація доказової інформації є обов'язковим елементом процесу збирання доказів, що становить систему дій з відображення в процесуальних актах виявлених (отриманих) суб'єктом доказування фактичних даних (процесуальне засвідчення та документування доказів у встановлених процесуальних формах). Оскільки за своїм змістом докази є відображенням правопорушення в середовищі, результат їх фіксації буде похідним результатом цього відображення. В інформаційному аспекті йдеться про перенесення інформації з одного об'єкта на інший - з інформаційного простору на матеріальний засіб фіксації. Об'єктом фіксації виступають не будь-які фактичні дані, а лише ті, на підставі яких слідчий, прокурор можуть переконатися про наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння (правопорушення), та інші обставини, що мають значення для цього провадження (ст.ст. 84, 91 КПК України).

Процесуальний порядок збирання доказів сторонами кримінального провадження

Первинним елементом доказування є збирання доказів, що розглядається як урегульована КПК України діяльність уповноважених суб'єктів із пошуку та виявлення носіїв доказової інформації стосовно події правопорушення, пов'язаних з нею обставин, вилучення та фіксації (закріплення) цієї інформації, а також вжиття заходів до її збереження відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Термін "збирання доказів" є умовним, оскільки готових доказів у природі не існує. Слідчий, прокурор, працівник оперативного підрозділу, виявляючи у процесі слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій належну до провадження інформацію (ідеальні чи матеріальні сліди правопорушення) та фіксуючи її у процесуальних актах, - формують процесуальні джерела доказів (ч. 2 ст. 84 КПК України).

Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) чи інших процесуальних дій, передбачених КПК України, тоді як сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати їх проведення шляхом подання відповідного клопотання. Водночас сторона захисту та потерпілий нарівні зі стороною обвинувачення наділені правом на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів (відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок), отриманих шляхом витребування їх від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб (сторона захисту може витребувати лише копії документів), а також здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (ч. 2 ст. 22, ч.ч. 2, 3 ст. 93 КПК України).

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, виконання інших процесуальних дій, передбачених Кодексом, здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються згідно зі ст. 220 КПК України. Зазначене клопотання слідчий, прокурор зобов'язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання та задовольнити за наявності на те підстав. Постанова слідчого (прокурора) про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена слідчому судді особою, якій відмовлено в задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником. Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги подальшому оскарженню не підлягає, заперечення на ухвалу може бути подано під час підготовчого судового засідання (ч. 3 ст. 93, п. 7 ч. 1 ст. 303, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309 КПК України). Крім цього, сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб, за їхньою згодою, пояснення, які не є джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК України). Ці пояснення можуть використовуватися стороною захисту (потерпілим) в обґрунтування своїх доводів при заявленні клопотань, впливаючи на результати вирішення цих клопотань слідчим та прокурором. Основним засобом збирання доказів є слідчі (розшукові) дії, спрямовані на отримання нових або перевірку вже отриманих доказів (ч. 1 ст. 223 КПК України). Відомості про тяжкий, особливо тяжкий злочин та особу, яка його вчинила, можуть бути отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, якщо в інший спосіб їх отримати неможливо (ч. 2 ст. 246 КПК України). Слідчі (розшукові) дії мають детально регламентовану законом процесуальну форму, дотримання якої надає певні гарантії одержання достовірних доказів у кримінальному провадженні. Негласні слідчі (розшукові) дії - це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи яких не підлягають розголошенню (за винятком випадків, передбачених ст. 253 КПК України). І хоча порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не має чітко визначеної процесуальної форми, їх результати, отримані з дотриманням прав людини, можуть використовуватись у доказуванні на тих самих підставах, що й результати інших слідчих (розшукових) дій у цьому провадженні (ч. 1 ст. 246, ч. 1 ст. 256 КПК України). За загальним правилом, слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводитися лише в розпочатому кримінальному провадженні, відомості про яке занесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (за винятком огляду місця події у невідкладних випадках чи здійснення розслідування на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України) та не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування (за винятком доручення суду згідно з ч. 3 ст. 333 КПК України). Будь-які слідчі (розшукові) дії, негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази - недопустимими (ч. 3 ст. 214, ч. 8 ст. 223, ст. 219 КПК України).

Зберігання речових доказів слідчим, прокурором здійснюється відповідно до Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження. Процес збирання доказів постійно супроводжується їх перевіркою. Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожен доказ окремо, так і їх сукупність. Перевірка проводиться з метою підтвердження доказу чи його спростування (встановлення належності доказів, їхньої достовірності та допустимості).

Поняття оцінки доказів та її значення для процесу доказування

Докази оцінюються слідчим, прокурором за власним внутрішнім переконанням. Внутрішнє переконання - стан твердої впевненості слідчого, прокурора в правильності своїх висновків про належність, достовірність, допустимість та достатність доказів, що характеризується готовністю зафіксувати їх у процесуальних актах і за необхідності публічно відстоювати в судових стадіях провадження та нести за це відповідальність. З точки зору пізнання "внутрішнє переконання" є результатом процесу отримання знань про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказування, та аналізу висновків за його результатами (у тому числі тих, які стосуються юридичної оцінки та кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій).
У підсумку слідчий, прокурор формує власну позицію з тих чи інших питань провадження, на вирішення яких спрямовано його розумову діяльність. При цьому створюється власна думка, усуваються сумніви та протиріччя, долається невпевненість в обґрунтуванні своєї позиції. Головним є не динамічний процес формування переконання, а його результат, що становить кінцеву мету оцінки доказів (встановлення їх належності, достовірності, допустимості й достатності для кримінального провадження). Внутрішнє переконання означає, що кожен суб'єкт під час оцінки доказів вільний у виборі власної позиції, яка не залежить від будь-яких сторонніх вказівок чи впливу. Зазначене вбачається зі змісту ч. 2 ст. 94 КПК України, згідно з якою жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Оцінка доказів слідчим і прокурором за їх сукупністю виникає не одразу. Поєднана в основному з перевіркою доказів, ця діяльність супроводжує увесь процес кримінального провадження. В окремих випадках оцінка доказів під час досудового розслідування має самостійне правове значення. Зокрема, від оцінки слідчого, прокурора на цій стадії залежить прийняття обґрунтованих рішень щодо клопотань учасників кримінального провадження; надання дозволу чи заборони на використання учасниками кримінального провадження технічних засобів при проведенні окремих процесуальних дій або впродовж усього досудового розслідування; визначення достатності відомостей для проведення слідчої (розшукової) дії; забезпечення розумних строків досудового розслідування (п. 11 ч. 3 ст. 42, п. 12 ч. 1 ст. 56, ст. 220, ч. 2 ст. 223, ч. 2 ст. 28 КПК України). Проте на момент завершення досудового розслідування позиція слідчого, прокурора про можливість його завершення та подальше спрямування кримінального провадження до суду або про його закриття може бути сформована лише на підставі оцінки всієї сукупності доказів з точки зору їх достатності та взаємозв'язку для доведення перед судом висунутого особі обвинувачення (ч. 2 ст. 283, п.п. 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК України).