Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

Нормативна база

Конституція України 28.06.1996 № 254к/96-ВР|http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%EA/96-%E2%F0 http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/314-18 Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» від 23 травня 2013 року № 314-VII http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0004700-95 Постанова Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0011700-95 Постанова Пленуму Верховного суду України Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат 07.07.1995 N 11 http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0082700-97 Ухвала (витяг)судової колегії у кримінальних справах Верховного суду України «Рішення суду про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої громадянинові органами слідства, має бути належно мотивовано і відповідати фактичним обставинам справи» від 11.03.1997 http://document.ua/shodo-nadannja-rozjasnen-polozhen-zakonu-ukrayini-vid-23-tra-doc202012.html Лист Міністерства юстиції України «Щодо надання роз’яснень положень Закону України від 23 травня 2013 року № 314-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб»» від 26.12 2013 № 1169-0-3-13/11

Поняття доказування у кримінальному провадженні. Елементи доказування

Поняття доказування у кримінальному провадженні

Доказування – це розумова і практична діяльність компетентних учасників процесуальних відносин, що полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Це процесуальна діяльність, спрямована на формування доказів та їхніх процесуальних джерел, оперування ними з метою розв’язання завдань судочинства.
Відповідно до частини 2 статті 91 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження.
Доказування включає в себе дві невід'ємних складових. З однієї сторони, це діяльність суду та інших уповноважених осіб, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншої - пізнавальна (розумова), що відповідає законам логіки.
Кримінально - процесуальне доказування спрямоване на встановлення тих фактичних обставин, які необхідно з’ясувати для правиль¬ного застосування норм матеріального кримінального права, а в де¬яких випадках, і норм цивільного, трудового права (при вирішенні цивільного позову).

Елементи доказування

Збирання доказів

Збирання доказів - процес, що складається з таких стадій: а) виявлення доказів - їх відшукування; б) фіксація (закріплення) доказів: зберігання фактичних даних у встановленому законом порядку; в) вилучення доказів: дії, що забезпечують можливість використання доказів, приєднання їх до справи, а також їх дослідження; г) зберігання доказів, що полягає у вжитті заходів щодо збереження самих доказів. Збирання доказів є першим етапом роботи з доказами.
Відповідно до положень статті 93 КПК збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у порядку, передбаченому цим Кодексом.
Сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
Сторона захисту, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.
Ініціювання стороною захисту, потерпілим, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань, які розглядаються в порядку, передбаченому статтею 220 КПК. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.
Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

Перевірка (дослідження) доказів

Перевірка (дослідження) доказів - це безпосереднє сприйняття і вивчення в судовому засіданні інформації про фактичні дані, надані суб'єктами доказування, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності та безпосередності. Дослідження доказів повинне бути всебічним, повним, об'єктивним та безпосереднім. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих або процесуальних дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність. Слід зазначити, що вже при збиранні доказів створюються передумови їх подальшої повної, всебічно, об’єктивної перевірки. Перевірка – необхідна умова для розвитку подальшого процесу пізнання обставин злочину та забезпечення можливості оцінки сукупності доказів у кримінальній справі.

Оцінка доказів

Оцінка доказів - визначення вірогідності та сили доказів. Оцінку доказів проводить широке коло учасників процесу, проте лише оцінка доказів з боку суду носить владний характер, оскільки судові рішення, у яких відбивається ця оцінка, є обов'язковими. Відповідно до положень статті 94 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Предмет і межі доказування у кримінальному провадженні

Предмет доказування

Предмет доказування - це сукупність передбачених кримінальним процесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожному кримінальному провадженню і які мають правове значення для правильного його вирішення по суті.
У статті 91 КПК викладено перелік обставин, що належать до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідними і достатніми фактичними обставинами для вирішення кримінального провадження по суті. Ця норма відповідає на питання, встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. В ній йдеться про обставини, які вказують на наявність або відсутність у досліджуваному діянні складу злочину (чи кримінального правопорушення), що впливають на визначення міри покарання чи звільнення від відповідальності або є підставами для закриття кримінального провадження.
Обставини, викладені у статті 91 КПК, мають узагальнюючий орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, тому в теорії доказів отримали назву загального предмета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. Водночас індивідуалізація предмета доказування у конкретному провадженні здійснюється з урахуванням вимог диспозиції статті Кримінального кодексу України (далі - КК), за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню.
Обставини загального предмета доказування також конкретизуються у кримінальному провадженні, що проводиться на підставі угод, приватного обвинувачення чи неповнолітніх.
Отже, в цілому предмет доказування - це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов´язковому доказуванню стороною обвинувачення і виступають предметом спростування для сторони захисту в ході кримінального провадження.

Межі доказування

З поняттям предмета доказування тісно пов'язане поняття меж доказування, під якими слід розуміти доказування такого обсягу доказів, який забезпечує достовірне встановлення обставин, що підлягають доказуванню.
Межі доказування в кримінальному провадженні це така сукупність доказів, зібрання і дослідження яких забезпечує необхідну для прийняття обґрунтованого рішення повноту встановлення обставин предмета доказування у кримінальному провадженні.
При цьому слід враховувати кількісні і якісні характеристики доказів з тим, щоб вони підтверджували факти і обставини, вказані у статті 91 КПК. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може потягнути за собою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття кримінального правопорушення, зайвого використання сил і засобів.

Складові предмету доказування (обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні)

Згідно з положеннями частини 1 статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

1. Подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
2. Винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
3. Вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
4. Обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;
5. Обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;
6. Обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;
7. Обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Встановлення події кримінального правопорушення

При доказуванні насамперед мають бути встановлені обставини, які належать до події кримінального правопорушення (злочину чи кримінального проступку). При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону діяння, наслідки для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв'язку вчинення. Подія злочину розуміється як елемент об'єктивної сторони складу злочину, що відбувається у певному часі, місці та певним способом. Спосіб вчинення злочину не визнається обов'язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це, в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов'язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У теорії доказів спосіб вчинення злочину тлумачиться як комплекс дій, що вчиняється злочинцем у певній послідовності і призводить до злочинного наслідку. Слід мати на увазі, що доказування способу вчинення злочину зумовлюється різними намірами, мотивами, метою. Із цього випливає, що спосіб вчинення злочину характеризується певним психофізичним підґрунтям і не зводиться лише до зовнішньої, фізичної сфери.
Кожна подія, у тому числі і злочину, відбувається в реальному місці і часі. Тому доказування цих елементів деталізує спосіб вчинення злочину, прив'язує його до активної реальності, підтверджує його наявність і надає можливість перевірки факту вчинення злочину, а також може мати значення для предметного захисту особи, кваліфікації способів вчинення окремих видів злочинів, встановлення кримінально значущих ознак предмета злочину, причинно-наслідкового зв'язку вчинених дій з характером і розміром шкідливих наслідків тощо.
У конкретних випадках при встановленні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об'єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, через які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

Винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення

Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчинення кримінального правопорушення конкретною особою. У даному випадку законодавець формулює таку вимогу для обвинуваченого.
Відповідно до статті 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною лише у скоєнні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчинюваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності), які, у свою чергу, знаходять прояв у двох видах: умисел - прямий і непрямий (ст. 24 КК), необережність - злочинна самовпевненість та недбалість (ст. 25 КК). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.
Конкретний зміст вини окремих видів злочинів визначається їх складами, що передбачені нормами Особливої частини КК. Вина має психологічну природу, тому її встановлення має характер логічного висновку на підставі доведених інших об'єктивованих фактів у провадженні.
На ступінь вини особи впливають мета, мотив, місце і час вчинення злочину, життєвий досвід, вік тощо. Тому знання ступеня вини кожної конкретної особи необхідне для індивідуалізації покарання. Склад злочину включає психічне ставлення обвинуваченого до всіх фактичних обставин, які віднесені законодавцем до об'єкта і об'єктивної сторони злочину. Тобто при доказуванні умислу необхідно встановити конкретні фактичні дані, які б свідчили, що інтелектом і волею (умислом) обвинуваченого охоплювались виявлені час, місце, спосіб вчинення злочину тощо, а у злочинах з матеріальним складом - настання злочинних наслідків.
В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за даний злочин. Факт осудності обвинуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виникненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до пункту 3 частини 2 статті 242 КПК (визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності).
Вина головним чином характеризує суб'єктивну сторону злочину. Однак вона не є єдиною ознакою, яка характеризує внутрішні психічні процеси, що відбуваються у свідомості та волі злочинця. У ряді складів злочинів для встановлення їх суб'єктивної сторони слід з'ясовувати ще й мотив і мету вчинення посягання.
Мотив і мету вчинення злочинів часто називають факультативними ознаками складу злочину. Погодитися з таким однозначним твердженням немає підстав. Адже є немало складів злочинів, де мотив і мета виступають обов'язковими ознаками складу. Це має місце тоді, коли:

1. Мотив чи мета прямо названі у диспозиції статті особливої частини статті кримінального закону (наприклад, частина 1 статті 199 КК);
2. Наявність відповідної мети прямо випливає з інших ознак складу злочину. Так, у статті 185 КК (крадіжка) мотив і мета не названі, проте загальновизнано, що цей злочин вчинюється з користі, його метою є звернення викраденого чужого майна на свою користь чи користь третіх осіб, за вибором злодія.
   

Тобто факультативними ознаками складу злочину мотив і мета виступають лише тоді, коли вони не названі і не випливають з інших ознак складу злочину.
Мотив - це те внутрішнє спонукання, яке штовхнуло особу на вчинення злочину. Мотив дозволяє виявити рушійну силу злочинної поведінки, дає можливість встановити ознаки вини.
Мотиви злочину можуть бути самими різноманітними - користь, заздрість, ревнощі, помста тощо. У літературі звертається увага на те, що мотиви вчинення злочину можуть бути не лише негативними, а й соціально нейтральними або навіть корисними, такими як жалість, намагання допомогти, патріотизм, невірно сприйняті інтереси організації, прагнення виконати службове завдання, захист від суспільно небезпечного посягання тощо.
Залежно від виду мотиву, того, яке значення йому надає законодавець, мотив має різне кримінально-правове значення, а саме:

• виступає ознакою основного складу злочину;
• посилює відповідальність порівняно зі складом злочину, вчиненого без відповідного мотиву;
• послаблює відповідальність порівняно зі складом злочину, вчиненого без відповідного мотиву;
• враховується при визначенні кримінально-правових наслідків злочину.
  

Мета злочину- це результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи посягання. На відміну від мотиву, який характеризує те, чим керується особа, здійснюючи злочин, мета визначає те, чого хоче добитися злочинець.
Мета, таким чином, прямо пов'язана з вольовим ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Якщо мета і наслідки збігаються, то однозначно особа бажає цих наслідків і має місце прямий умисел.
Однак злочинець може ставити й іншу чи більш широку мету, яка виходить за межі наслідків, що є ознакою певного складу злочину. Тоді такі наслідки є лише проміжною метою - винний їх лише свідомо допускає для досягнення своєї мети, і це притаманне непрямому умислу. Наприклад, вчинюючи вбивство на замовлення, злочинець, зазвичай, переслідує мету наживи, а смерть потерпілого виступає для нього метою проміжною. Якщо ж особа усвідомлює неминучість наслідків, які є для неї проміжною метою, то вона теж їх бажає і діє з прямим умислом.
Кримінально-правове значення мети злочину загалом таке ж, як і його мотиву.