Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні

Матеріал з WikiLegalAid

Ця консультація не перевірена досвідченим користувачем.
Перейти до: навігація, пошук

Зміст

Нормативна база

Складові предмету доказування (обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні)

Згідно з положеннями частини 1 статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню:

  1. Подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
  2. Винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
  3. Вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
  4. Обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;
  5. Обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;
  6. Обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;
  7. Обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Встановлення події кримінального правопорушення

При доказуванні насамперед мають бути встановлені обставини, які належать до події кримінального правопорушення (злочину чи кримінального проступку). При доказуванні обставин, які утворюють подію злочину, належить встановлювати передбачені нормою кримінального закону діяння, наслідки для матеріальних складів та наявність між ними причинного зв'язку вчинення. Подія злочину розуміється як елемент об'єктивної сторони складу злочину, що відбувається у певному часі, місці та певним способом. Спосіб вчинення злочину не визнається обов'язковою кваліфікуючою ознакою кримінальним законом. Незважаючи на це, в кримінальному процесі спосіб вчинення злочину є обов'язковим елементом предмета доказування по кожному кримінальному провадженню. У теорії доказів спосіб вчинення злочину тлумачиться як комплекс дій, що вчиняється злочинцем у певній послідовності і призводить до злочинного наслідку. Слід мати на увазі, що доказування способу вчинення злочину зумовлюється різними намірами, мотивами, метою. Із цього випливає, що спосіб вчинення злочину характеризується певним психофізичним підґрунтям і не зводиться лише до зовнішньої, фізичної сфери.

Кожна подія, у тому числі і злочину, відбувається в реальному місці і часі. Тому доказування цих елементів деталізує спосіб вчинення злочину, прив'язує його до активної реальності, підтверджує його наявність і надає можливість перевірки факту вчинення злочину, а також може мати значення для предметного захисту особи, кваліфікації способів вчинення окремих видів злочинів, встановлення кримінально значущих ознак предмета злочину, причинно-наслідкового зв'язку вчинених дій з характером і розміром шкідливих наслідків тощо.

У конкретних випадках при встановленні події злочину кваліфікуючого значення набуває також встановлення певних об'єктивних ознак вчинення злочину організованою групою, за попередньою змовою групою осіб або повторно тощо. При замаху на вчинення злочину також необхідно встановлювати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, через які він не був доведений до кінця. Відсутність події злочину тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

Винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення

Винуватість - категорія кримінального процесуального права, яка означає доведеність доказами вчинення кримінального правопорушення конкретною особою. У даному випадку законодавець формулює таку вимогу для обвинуваченого.

Відповідно до статті 23 КК злочином може визнаватися діяння лише за наявності вини, а особа може визнаватися винною лише у скоєнні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення до вчинюваного діяння та його наслідків (у формі умислу та необережності), які, у свою чергу, знаходять прояв у двох видах: умисел - прямий і непрямий (ст. 24 КК), необережність - злочинна самовпевненість та недбалість (ст. 25 КК). Відсутність вини тягне за собою закриття кримінального провадження за реабілітуючими підставами.

Конкретний зміст вини окремих видів злочинів визначається їх складами, що передбачені нормами Особливої частини КК. Вина має психологічну природу, тому її встановлення має характер логічного висновку на підставі доведених інших об'єктивованих фактів у провадженні.

На ступінь вини особи впливають мета, мотив, місце і час вчинення злочину, життєвий досвід, вік тощо. Тому знання ступеня вини кожної конкретної особи необхідне для індивідуалізації покарання. Склад злочину включає психічне ставлення обвинуваченого до всіх фактичних обставин, які віднесені законодавцем до об'єкта і об'єктивної сторони злочину. Тобто при доказуванні умислу необхідно встановити конкретні фактичні дані, які б свідчили, що інтелектом і волею (умислом) обвинуваченого охоплювались виявлені час, місце, спосіб вчинення злочину тощо, а у злочинах з матеріальним складом - настання злочинних наслідків.

В окремих випадках може встановлюватись осудність обвинуваченого і досягнення ним віку кримінальної відповідальності за даний злочин. Факт осудності обвинуваченого за загальним правилом розглядається як очевидний, але при виникненні певних сумнівів він підлягає доказуванню відповідно до пункту 3 частини 2 статті 242 КПК (визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності).

Вина головним чином характеризує суб'єктивну сторону злочину. Однак вона не є єдиною ознакою, яка характеризує внутрішні психічні процеси, що відбуваються у свідомості та волі злочинця. У ряді складів злочинів для встановлення їх суб'єктивної сторони слід з'ясовувати ще й мотив і мету вчинення посягання.

Мотив і мету вчинення злочинів часто називають факультативними ознаками складу злочину. Погодитися з таким однозначним твердженням немає підстав. Адже є немало складів злочинів, де мотив і мета виступають обов'язковими ознаками складу. Це має місце тоді, коли:

  1. Мотив чи мета прямо названі у диспозиції статті особливої частини статті кримінального закону (наприклад, частина 1 статті 199 КК);
  2. Наявність відповідної мети прямо випливає з інших ознак складу злочину. Так, у статті 185 КК (крадіжка) мотив і мета не названі, проте загальновизнано, що цей злочин вчинюється з користі, його метою є звернення викраденого чужого майна на свою користь чи користь третіх осіб, за вибором злодія.

Тобто факультативними ознаками складу злочину мотив і мета виступають лише тоді, коли вони не названі і не випливають з інших ознак складу злочину.

Мотив - це те внутрішнє спонукання, яке штовхнуло особу на вчинення злочину. Мотив дозволяє виявити рушійну силу злочинної поведінки, дає можливість встановити ознаки вини.

Мотиви злочину можуть бути самими різноманітними - користь, заздрість, ревнощі, помста тощо. У літературі звертається увага на те, що мотиви вчинення злочину можуть бути не лише негативними, а й соціально нейтральними або навіть корисними, такими як жалість, намагання допомогти, патріотизм, невірно сприйняті інтереси організації, прагнення виконати службове завдання, захист від суспільно небезпечного посягання тощо.

Залежно від виду мотиву, того, яке значення йому надає законодавець, мотив має різне кримінально-правове значення, а саме:

  • виступає ознакою основного складу злочину;
  • посилює відповідальність порівняно зі складом злочину, вчиненого без відповідного мотиву;
  • послаблює відповідальність порівняно зі складом злочину, вчиненого без відповідного мотиву;
  • враховується при визначенні кримінально-правових наслідків злочину.

Мета злочину- це результат, якого прагне досягти винний, вчинюючи посягання. На відміну від мотиву, який характеризує те, чим керується особа, здійснюючи злочин, мета визначає те, чого хоче добитися злочинець.

Мета, таким чином, прямо пов'язана з вольовим ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Якщо мета і наслідки збігаються, то однозначно особа бажає цих наслідків і має місце прямий умисел.

Однак злочинець може ставити й іншу чи більш широку мету, яка виходить за межі наслідків, що є ознакою певного складу злочину. Тоді такі наслідки є лише проміжною метою - винний їх лише свідомо допускає для досягнення своєї мети, і це притаманне непрямому умислу. Наприклад, вчинюючи вбивство на замовлення, злочинець, зазвичай, переслідує мету наживи, а смерть потерпілого виступає для нього метою проміжною. Якщо ж особа усвідомлює неминучість наслідків, які є для неї проміжною метою, то вона теж їх бажає і діє з прямим умислом.

Кримінально-правове значення мети злочину загалом таке ж, як і його мотиву.

Вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат. Поняття шкоди в кримінальному процесуальному законодавстві не розкривається. Водночас аналіз окремих норм процесуального закону (статті 55, 56, 61 КПК) дозволяє розглядати (як родові види шкоди) фізичну, моральну і майнову шкоду.

Фізична шкода - це сукупність змін, що сталися об'єктивно внаслідок вчинення кримінального правопорушення у стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров'я, фізичні страждання, біль. Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином ускладнено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальному провадженні (пункт 10 частини 1 статті 56, статті 61, 127 КПК, Постанова Пленуму Верховного суду України Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат 07.07.1995 N 11). Суб'єктами права на відшкодування шкоди у справах даного виду можуть бути самі потерпілі, а також прокурор відповідно до пункту 12 частини 2 статті 36 КПК.

Згідно з положеннями частини 6 статті 55 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі чи члени сім'ї такої особи, які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими. До таких осіб пункт 1 частини 1 статті З КПК відносить чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, усиновителя чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають в шлюбі.

Відповідно до пункту 3 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Серед основних обставин, що впливають на розмір компенсації, Пленум визначає: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації.

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказування моральної шкоди. Зокрема, під час досудового розслідування про доказування моральної шкоди можна вести мову в тих випадках, коли у процесі з'являється процесуальна фігура потерпілого, яким заявлений цивільний позов щодо відшкодування моральної шкоди (статті 55, 56, 61 КПК). При цьому підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків - характеру й тяжкості погіршення стану здоров'я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду покладене лише на судові органи, а тому перебуває за межами доказування на досудовому слідстві.

У злочинах з формальним складом шкода є лише факультативним (необов'язковим) елементом предмета доказування. Для даного виду злочинів злочинний результат презюмується, тому для їх кваліфікації достатньо встановити лише вказане в законі діяння. Але дана презумпція стосується не всіх злочинів з формальним складом. Зокрема, встановлення шкоди вимагається, якщо злочин фактично закінчується настанням шкідливих наслідків, що знаходяться за межами складу, але передбачені законом як обставини, котрі впливають на визначення міри відповідальності, або настанням таких наслідків у вигляді майнової чи моральної шкоди, які належить відшкодовувати потерпілому (цивільному позивачу).

Зразок позовної заяви про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням

Крім виду і розміру шкоди, завданої кримінальним правопорушенням відповідно до пункту 3 частини 1 статті 91 КПК, у кримінальному провадженні підлягає доказуванню також розмір процесуальних витрат.

Порядок визначення розміру та стягнення процесуальних витрат, особи, які мають право отримати компенсацію, порядок зменшення витрат або звільнення від їх оплати, відстрочення та розстрочення процесуальних витрат зазначені у главі 8 КПК. Так, відповідно до положень статті 118 КПК процесуальні витрати складаються із:

  1. витрат на правову допомогу;
  2. витрат, пов’язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження;
  3. витрат, пов’язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів;
  4. витрат, пов’язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.

Обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження

Предмет доказування також включає обставини, які характеризують обвинуваченого й повинні враховуватись при призначенні покарання. Такий підхід ґрунтується на загальних засадах призначення покарання, серед яких від суду вимагається індивідуальний підхід, урахування особи винного та обставин справи, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Так, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 91 КПК у кожному кримінальному провадженні підлягають доказуванню обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання.

До обставин, які характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують чи обтяжують покарання і підлягають доказуванню, належать такі:

  • усі наявні у справі пом'якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, передбачена в статті КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (частина 3 статті 66 КК і частина 4 статті 67 КК);
  • у разі призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (стаття 69 КК), необхідно встановлювати сукупність обставин, які б позитивно характеризували винну особу до вчинення злочину, а також після цього, що свідчить про можливість виправлення особи і перевиховання без реального застосування до неї призначеного судом покарання у вигляді позбавлення волі (ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінка на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості);
  • обставини, які становлять соціально-психологічну характеристику обвинуваченого;
  • обставини, що впливають на забезпечення в процесі доказування реалізації обвинуваченим своїх законних прав (наявність в обвинуваченого фізичних або психічних вад; володіння рідною мовою, якою ведеться судочинство, тощо).

На окремі обставини, які впливають на призначення особі покарання і піддягають встановленню, може бути вказано у самій нормі Особливої частини КК. Наприклад, у частині 2 статті 201 КК встановлення особи, яка раніше була засуджена за цей злочин, визнається кваліфікуючою обставиною. У цьому випадку необхідно витребувати завірену у встановленому порядку копію (чи копії) вироку суду, який набув чинності і в якому встановлено вчинення особою даного злочину; дані про строк відбутого покарання; ухвали й постанови суду щодо підстав звільнення; дані, які свідчать, що за раніше вчинений злочин особу не було звільнено від кримінальної відповідальності з підстав, встановлених законом, а також що судимість за цей злочин не було погашено або знято тощо.

Обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання

Важливим елементом предмета доказування є доведення обставин, що є підставами для звільнення особи від кримінальної відповідальності або покарання. Для прийняття такого рішення необхідно мати достатньо доказів, що вказують на обставини, передбачені законом про кримінальну відповідальність.

Відповідно до положень статті 285 КПК особа звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом України про кримінальну відповідальність. Особі, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, роз’яснюється право на таке звільнення. Підозрюваному, обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз’яснено суть підозри чи обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави. У разі якщо підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку. Інститут звільнення від покарання та його відбування представлений розділом XII Загальної частини та розділом ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК.

Під звільнення від покарання та його відбування розуміють передбачені в КК випадки незастосування судом до особи, винної у вчиненні злочину, покарання або припинення подальшого його відбування.

Аналіз положень зазначених розділів КК дає підстави виділити такі види звільнення від покарання та його відбування:

  1. Звільнення від покарання без його призначення: 1) у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки (ч. 4 ст. 74 КК); 2) у зв'язку з давністю притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74 КК); 3) у зв'язку із хворобою особи (ч. 2 та ч. З ст. 84 КК); 4) неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК).
  2. Звільнення від подальшого відбування покарання: 1) із випробуванням (статті 75 та 104 КК); 2) із випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (стаття 9 КК); 3) у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (статті 80 та 106 КК); 4) умовно-дострокове звільнення (статті 81 та 107 КК); 5) у зв'язку з психічною хворобою (частина 1 статті 84 КК); 6) у зв'язку з іншою (не психічною) тяжкою хворобою (частина 2 статті 84 КК); 7) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 83 КК); 8) у зв'язку із законом про амністію (частина 2 статті 86 КК); (9 у зв'язку з декриміналізацією діяння, за яке особу засуджено (частина 2 статті 74 КК); 10) у зв'язку з вимогами ІІ розділу Прикінцевих та перехідних положень КК (пункти 1, 6-8,11, частина 1 пункту 14; пункти 15-18.

Крім цього, КК передбачає випадки заміни покарання більш м'яким: а) не відбутої частини покарання (стаття 82 КК); б) вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років (частина 4 статті 83 КК); в) у зв'язку із законом про амністію (частина З статті 86 КК); г) на підставі акта про помилування (стаття 87 КК), а також пом'якшення покарання: а) на підставі закону про амністію (частина 2 статті 86 КК); б) якщо призначена засудженому міра покарання перевищує санкцію нового закону (частина З статті 74 КК); в) на підставі вимог розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК.

Випадки заміни покарання більш м'яким та пом'якшення покарання, передбачені КК, не звільняють засудженого від покарання чи його відбування, проте поліпшують його правове становище і впливають на подальше відбування покарання. Звільнення від покарання без його призначення.

Обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення

Частиною 1 статті 96-1 КК встановлено, що спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного злочину або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а так само передбаченого частиною першою статті 150, статтею 154, частинами другою і третьою статті 159-1, частиною першою статті 190,статтею 192, частиною першою статей 204, 209-1, 210, частинами першою і другою статей 212, 212-1, частиною першою статей 222, 229, 239-1, 239-2, частиною другою статті 244, частиною першою статей 248, 249, частинами першою і другою статті 300, частиною першою статей 301,302, 310, 311, 313, 318, 319, 362, статтею 363, частиною першою статей 363-1, 364-1, 365-2 цього Кодексу.

Спеціальна конфіскація застосовується на підставі:

  1. Обвинувального вироку суду.
  2. Ухвали суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності;
  3. Ухвали суду про застосування примусових заходів медичного характеру;
  4. Ухвали суду про застосування примусових заходів виховного характеру.

У випадках, коли об’єктом спеціальної конфіскації є майно, вилучене з цивільного обороту, вона може бути застосована на підставі:

  1. Ухвали суду про закриття кримінального провадження з інших підстав, аніж звільнення особи від кримінальної відповідальності;
  2. Ухвали суду, постановленої в порядку частини дев’ятої статті 100 КПК, за клопотанням слідчого чи прокурора, якщо кримінальне провадження закривається ними.

Відповідно до частини 1 статті 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно:

  1. Одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна;
  2. Призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення;
  3. Були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави;
  4. Були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру

З 01.09.2014 вступив в силу Закон України від 23.03.2013 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України по виконанню Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб», яким було введено кримінальну відповідальність для юридичних осіб . Цим же Законом Загальну частину КК України доповнено розділом XIV-1 «Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб».

Відповідно до частини 1 статті 96-3 КК підставами для застосування до юридичної особи заходів кримінально - правового характеру є:

  1. Вчинення її уповноваженою особою, тобто, службовою особою юридичної особи, а також іншою особою, яка відповідно до закону, установчих документів юридичної особи чи договору має право діяти від імені юридичної особи, від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів, передбачених у статтях 209 і 306, частинах першій і другій статті 368-3, частинах першій і другій статті 368-4, статтях 369 і 369-2 цього Кодексу;
  2. Незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що призвело до вчинення будь - якого із злочинів, передбачених у статтях 209 і 306, частинах першій і другій статті 368-3, частинах першій і другій статті 368-4, статтях 369 і 369-2 цього Кодексу;
  3. Вчинення її уповноваженою особою від імені юридичної особи будь-якого із злочинів, передбачених у статтях 258-258-5 цього Кодексу;
  4. Вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів, передбачених статтями 109, 110, 113, 146, 147, частинами другою – четвертою статті 159-1, статтями 160, 260, 262, 436, 437, 438, 442, 444, 447 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 96-3 КК встановлено, що злочини, передбачені статтями 109, 110, 113, 146, 147, частинами другою - четвертою статті 159-1, статтями 160, 209, 260, 262, 306, частинами першою і другою статті 368-3, частинами першою і другою статті 368-4, статтями 369, 369-2, 436, 437, 438, 442, 444, 447 цього Кодексу, визнаються вчиненими в інтересах юридичної особи, якщо вони призвели до отримання нею неправомірної вигоди або створили умови для отримання такої вигоди, або були спрямовані на ухилення від передбаченої законом відповідальності. Статтею 96-4 КК визначено юридичні особи, до яких застосовуються заходи кримінально-правового характеру. Заходи кримінально-правового характеру, у випадках, передбачених пунктами 1 і 2частини першої статті 96-3 КК, можуть бути застосовані судом до підприємства, установи чи організації, крім державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, організацій, створених ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного чи місцевого бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а також міжнародних організацій. Заходи кримінально-правового характеру, у випадках, передбачених пунктами 3 і 4 частини першої статті 96-3 КК, можуть бути застосовані судом до суб’єктів приватного та публічного права резидентів та нерезидентів України, включаючи підприємства, установи чи організації, державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, організації, створені ними у встановленому порядку, фонди, а також міжнародні організації, інші юридичні особи, що створені у відповідності до вимог національного чи міжнародного права. Якщо держава або суб’єкт державної власності володіє часткою більше 25 відсотків в юридичній особі або юридична особа знаходиться під ефективним контролем держави чи суб’єкта державної власності, то дана юридична особа несе цивільну відповідальність у повному обсязі за неправомірно отриману вигоду та шкоду, заподіяну злочином, що вчинений державою, суб’єктами державної власності або державного управління.

Відповідно до норм чинного законодавства до юридичних осіб судом можуть бути застосовані такі заходи кримінально-правового характеру:

  1. Штраф;
  2. Конфіскація майна;
  3. Ліквідація.

До юридичних осіб штраф та ліквідація можуть застосовуватися лише як основні заходи кримінально-правового характеру, а конфіскація майна - лише як додатковий. При застосуванні заходів кримінально-правового характеру юридична особа зобов’язана відшкодувати нанесені збитки та шкоду в повному обсязі, а також розмір отриманої неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою.

При застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру судом враховуються ступінь тяжкості вчиненого її уповноваженою особою злочину, ступінь здійснення злочинного наміру, розмір завданої шкоди, характер та розмір неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою, вжиті юридичною особою заходи для запобігання злочину.