Лікарська таємниця: поняття, порядок розголошення, відповідальність

Нормативна база

1. Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19.11.1992 № 2801-XII
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV
3. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III
4. Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16.07.1999 № 1007-XIV
5. Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23.06.1995 № 239/95-ВР

Поняття лікарської таємниці

Правове регулювання лікарської таємниці в Україні передбачено ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я, яка називається «лікарська таємниця». Однак вона не містить чіткого визначення цього поняття. Відповідно до зазначеної статті, медичні працівники й інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну й сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості.

У ст. 286 Цивільного кодексу України йдеться про право на таємницю про стан здоров’я, але конкретного визначення поняття «лікарська таємниця» відсутнє.

В багатьох інших законодавчих актах також уживається термін «лікарська таємниця». Так, наприклад, у Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» до лікарської таємниці зараховують відомості про реципієнтів, а також осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами в разі смерті. Згідно із Законом України «Про донорство крові та її компонентів», до лікарської таємниці належать відомості про перенесені й наявні захворювання особи-донора, про вживання нею наркотичних речовин і властиві їй інші форми ризикованої поведінки, що можуть сприяти зараженню донора інфекційними хворобами, які передаються через кров і за наявності яких виконання донорської функції може бути обмежено. Варто зазначити, що в нормативно-правових актах, у яких зазначаються відомості, що становлять лікарську таємницю, відсутнє чітке визначення цього терміна.

Порядок розголошення лікарської таємниці

Відповідно до частини другої статті 39 Основ законодавства про охорону здоров’я батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини (до 18 років) або підопічного (недієздатної особи).

Також лікарська таємниця може бути розголошена без згоди пацієнта у таких випадках:

• Розкриття медичним працівником відомостей про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам) дозволяється, якщо людина, що живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням або ж людина, що живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не отямиться і не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду.
• Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для організації надання особі, яка страждає важким психічним розладом, психіатричної допомоги.
• Відомості про лікування в наркологічному закладі можуть бути розголошені правоохоронним органам у разі притягнення такої особи до кримінальної або адміністративної відповідальності.

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці

За незаконне розголошення лікарської таємниці встановлена кримінальна відповідальність (ст. 145 КК України). Так, умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, – карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

Згідно зі ст. 132 КК України розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, – карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.