Відповідальність медичних працівників

Нормативна база

• Конституція України
• Цивільний кодекс України
• Кодекс України про адміністративні правопорушення
• Кримінальний кодекс України
• Кодекс законів про працю України
• Сімейний кодекс України
• Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19.11.1992 № 2801-XII
• Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24.02.1994 № 4004-XII
• Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 № 2789-III
• Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 № 1489-III
• Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 23.12.2010 № 2861-VI
• Закон України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними» від 15.02.1995 № 62/95-ВР
• Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-III
• Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 05.07.2001 № 2586-III
• Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 р. № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками»

Загальні питання юридичної відповідальності медичних працівників

Передусім важливо зупинитись на загальних питаннях юридичної відповідальності медичних працівників, а саме - визначенні самого поняття юридичної відповідальності та обставин її настання. Юридична відповідальність в галузі медицини — форма державного примусового впливу на осіб, які вчинили правопорушення, яка має на меті застосування до них певних санкцій, передбачених чинним законодавством. Крім того, відповідальність настає у разі, якщо лікарська помилка призвела до негативних наслідків для здоров'я особи. Законодавство передбачає, що винна особа має відшкодувати в цьому разі усі майнові та немайнові витрати. В ситуації, коли медичний працівник виконував свої обов'язки належним чином та не передбачав, чи не міг передбачити можливість виникнення (запобігти виникненню) негативних наслідків, він звільняється від відповідальності. У випадках, коли дії чи бездіяльність посадової особи в галузі медицини не спричинили порушення законодавства, прав пацієнта та не призвели до негативних наслідків для здоров'я чи життя, відповідальність не настає.

Цивільно-правова відповідальність

Одним з видів відповідальності медичних працівників є цивільно-правова відповідальність. Настає вона у випадку скоєння посадовою особою правопорушень щодо майнових та немайнових благ пацієнта. В першу чергу, це життя та здоров’я особи. Основні аспекти настання цивільно-правової відповідальності прописані в Цивільному кодексі України від 16.01.2003 № 435-IV. Цей вид відповідальності поділяється на два види:

• договірна відповідальність (регулюється гл. 63 ЦКУ та Законом України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 № 1023-XII) - настає у випадку порушення медичним працівником умов договору про надання медичних послуг. Законодавство вимагає у цьому випадку, за наявності вини виконавця, відшкодування збитків (моральних та матеріальних) у повному обсязі.
• делікатна відповідальність настає у випадку неправомірного заподіяння ним шкоди під час виконання своїх професійних обов’язків.

Для притягнення до відповідальності медичного працівника необхідні декілька умов:

1. доведеного факту протиправного характеру дій чи бездіяльності;
2. наявності негативного впливу на здоров’я пацієнта;
3. встановлення причинно-наслідкового зв’язку між цими фактами;
   
4. доведення факту вини медика.

Таким чином, юридична відповідальність медичного працівника настає в разі доведення факту наявності причинно-наслідкового зв’язку між вчиненням ним певних дій (бездіяльності) та настанням шкоди для здоров’я пацієнта. Встановлює чи спростовує наявність такого зв’язку судово-медична експертиза. Саме її висновок остаточно вирішує: чи настала шкода для здоров’я пацієнта від дій (бездіяльності) медичного працівника; чи спричинена шкода діями самого пацієнта (недотримання рекомендацій); чи обумовлена шкода індивідуальними особливостями організму пацієнта. В останніх двох випадках особа, що заподіяла шкоду, не буде зобов’язана її компенсувати. Як приклад, можна навести ситуацію, коли лікар добросовісно та в повній мірі провів обстеження пацієнта, однак виставив невірний діагноз через нетиповий перебіг хвороби. Інша ситуація – під час проведення оперативного втручання хірург пошкодив артерію через розташування її в нетиповому місці.

Принцип презумпції вини

Цивільне законодавство передбачає принцип вини особи, яка заподіяла шкоду при наданні медичної допомоги. Відсутність вини особи стає підставою для звільнення від відповідальності. Саме через цей принцип відсутність вини має довести та особа, яка скоїла правопорушення. Однак цивільне законодавство передбачає винятки з цього правила. Обставини, які передбачають відшкодування завданої пацієнту шкоди:

• шкода заподіяна за крайньої потреби;
• шкода заподіяна діяльністю, яка пов’язана зі зберіганням та використанням механізмів, обладнання, хімічних, радіоактивних, вибухонебезпечних та вогненебезпечних речовин;
• шкода заподіяна через певні недоліки в товарі чи роботах (наприклад, вказаної недостовірної інформації в інструкції з застосування виробу чи препарату).

Як видно з наведеного деякі види медичної діяльності можуть нести певну загрозу для пацієнта (рентгенівське дослідження, використання лазерних установок). В наведених випадках відшкодування не буде залежати від доведеної вини медичного працівника та від того, чи перебувала особа, якій заподіяна шкода, у договірних відносинах. Відповідальність медичних працівників за професійні правопорушення настає у випадках, коли наявні усі елементи правопорушення, а саме: протиправна поведінка; спричинення шкоди для здоров’я; доведений прямий зв'язок між першим та другим елементом правопорушення. Переважна більшість судових позовів проти медичних працівників, має на меті отримання відшкодування за заподіяну моральну та матеріальну шкоду. Порядок стягнення такої шкоди прописаний у главі 82 ЦКУ.

Судовий порядок

Конституція України (ст. 55) гарантує кожній людині, в тому числі і медичному працівнику, право на судовий захист .
Дане право медичний працівник може реалізувати у порядку:

1) цивільного судочинства (відповідно до ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів). Зокрема, в порядку цивільного судочинства медичний працівник може:

а) оскаржити незаконне звільнення з роботи (у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки) та вирішувати інші трудові спори (в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права). Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний відшкодувати моральну шкоду працівнику в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя;

б) захищати свою честь, гідність та ділову репутацію, що були принижені іншими особами. Верховний Суд України у Постанові Пленуму від 27.02.2009 р. № 1 "Про судову практику в справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" роз'яснює, що під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків;

в) оскаржувати накладене на нього стягнення у порядку регресу за ненадання чи неналежне надання медичної допомоги. Відповідно до ст. 1172 Цивільного кодексу України моральну та матеріальну шкоду, завдану лікарем пацієнту в процесі виконання ним своїх професійних обов'язків відшкодовуватиме заклад охорони здоров'я, який, відтак, має право завернутися до працівника в порядку регресу і вимагати відшкодування сплаченої суми. При цьому слід пам'ятати про таке:

- за шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обов'язків, працівник несе відповідальність перед підприємством (установою, організацією), з яким перебуває у трудових відносинах. Відшкодування шкоди проводиться незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству, установі, організації. За правилами ст.132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 р. № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками");

- на працівника не може бути покладена відповідальність за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності (ч. 4 ст.130 КЗпП України) (слід пам'ятати, що усі дії медичних працівників у невідкладних станах слід розцінювати як дії у стані крайньої необхідності);

- працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, якщо шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ст.134 КЗпП України). Працівник несе повну матеріальну відповідальність не лише у тих випадках, коли відносно нього винесено обвинувальний вирок, а й тоді, коли наявність складу злочину в його діях встановлена слідчими органами (притягнення до кримінальної відповідальності з подальшим припиненням провадження у справі за нереабілітуючою підставою, що не виключає кримінальної відповідальності);

- регресна вимога може бути пред'явлена протягом трьох років, з дня виконання зобов'язання про відшкодування шкоди (відшкодування в натурі, виплати суми періодичних платежів тощо) (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди").

2) кримінального судочинства (відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову з дотриманням правил підсудності). Це означає, що медичний працівник має право в порядку кримінального судочинства оскаржувати постанову про порушення щодо нього кримінальної справи за фактом вчинення професійного (медичного) злочину. Також слід пам'ятати про те, що у кримінальному судочинстві діє принцип презумпції невинуватості: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст. 62 Конституції України). В цивільному судочинстві - принцип презумпції вини: особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч.2 ст. 1166 Цивільного кодексу України).

Принципи відшкодування шкоди, заподіяної медичним працівником

Відповідно до цивільного права, в разі доведення вини медичного працівника, пацієнт претендує на відшкодування усіх видів завданої шкоди:

1. майнової — усіх видів майнових витрат;
2. немайнової (моральної) — компенсацію порушником законодавства фізичних та духовних страждань, що стали наслідком його правопорушення, у грошовій формі. При розрахунку грошової суми до уваги береться рівень фізичного болю та страждань, яких зазнав пацієнт через каліцтво та інші негативні наслідки для його здоров’я (ст. 23 ЦКУ).

Майнова шкода в свою чергу складається з:

1. реальних збитків — витрат майнового характеру, затрачених на відновлення порушеного права;
2. втраченої вигоди — прибутків, які могла отримати особа в разі, якби її права не були порушеними.

Розмір відшкодування, в разі доведеного факту відповідальності медичних працівників, у кожному конкретному випадку встановлює суд. Для нарахування суми матеріальних витрат пацієнт має надати до суду відповідні документи (наприклад, аптечні чеки).

Розрахунок суми компенсації немайнової шкоди

Формули, за якою б проводився розрахунок моральної шкоди, законодавець не надає. З огляду на це сума відшкодування моральної шкоди нараховується згідно з договором (якщо такий укладався між пацієнтом та медичним закладом) чи за рішенням суду. Визначаючи розмір моральної шкоди, суди керуються принципами:

1. повинен бути доведеним факт посягання на немайнові права особи чи порушення цих прав
2. в діях (бездіяльності) медичного працівника повинен бути встановлений факт вини
3. сторона пацієнта повинна довести факт моральних та фізичних страждань
4. компенсація моральної шкоди не залежить від компенсації матеріальної шкоди.

Законодавець не передбачив верхньої та нижньої межі розміру моральної шкоди. Стаття 23 ЦКУ частково надає орієнтири, якими має керуватись суд в питанні встановлення розміру грошової компенсації матеріальної шкоди, як одного з видів відповідальності медичних працівників за вчинені правопорушення:

• на розмір суми грошової компенсації впливає характер вчиненого правопорушення;
• ступінь вираженості фізичних та моральних страждань;
• характер зниження здібностей чи позбавлення можливості до реалізації;
• ступінь вираженості вини особи, яка спричинила моральну шкоду;
• до уваги приймаються також інші обставини, які мали суттєвий вплив на ситуацію, вимоги доцільності та справедливості.

В разі необхідності, суддя має право призначити судово-медичну та судово-психіатричну експертизи. Судово-психіатрична експертиза має на меті встановити ступінь вираженості та характер страждань, психологічний стан пацієнта. Судово-медична експертиза вирішує питання:

1. причина несприятливого результату чи смерті особи;
2. підтвердження чи спростування факту наявності помилок в роботі лікаря;
3. причини помилкових дій лікаря; наявність можливості у лікаря спрогнозувати та попередити негативні наслідки своїх вчинків;
4. ймовірні причини настання негативних наслідків в разі правильного лікування;
5. наявність чи відсутність порушень в організації охорони здоров’я в медичному закладі, де стався випадок.

Результати цих досліджень суд враховує при встановленні розміру компенсації матеріальної шкоди. Юридична відповідальність медичних працівників за шкоду, яка була заподіяна пацієнту, покладається на суб’єктів цивільно-правової відповідальності (гл. 82 ЦКУ). Ними стають: юридичні особи – медичні заклади; фізичні особи, що займаються медичною практикою. Стаття 1172 ЦКУ передбачає, що юридичні чи фізичні особи відшкодовують пацієнту шкоду, яку заподіяв його здоров’ю медичний працівник в ході виконання ним своїх професійних обов’язків. Сам лікар, вина якого встановлена, притягається до карної відповідальності. Надалі заклад охорони здоров’я може звертатись до винної особи з регресним позовом та вимагати від неї компенсувати повну суму заподіяної шкоди.