Використання практики Європейського суду з прав людини у справах шукачів притулку

Матеріал з WikiLegalAid

Ця консультація не перевірена досвідченим користувачем.
Перейти до: навігація, пошук

Зміст

Нормативна база

Законодавство України

Норми міжнародного права

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Практика Європейського суду з прав людини

Особливості використання практики Європейського суду з прав людини у справах шукачів притулку

Обов’язковість практики Європейського суду з прав людини

       Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (Європейська конвенція з прав людини), яка ратифікована Україною 17 липня 1997 р., а також додаткові протоколи до неї (всі з яких ратифіковані Україною), підлягає застосуванню в Україні як частина її національного законодавства згідно із статтею 9 Конституції України. Вона має вищу юридичну силу по відношенню до всіх актів національного законодавства, за винятком Конституції України.

       Відповідно до Статті 46 Конвенції, держави-учасниці зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду у будь-яких справах в яких вони є сторонами. Аналогічне положення міститься в ч. 1 ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Таким чином, безумовно обов’язковими для виконання є лише рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), ухвалені у конкретній справі щодо даної країни.

      Водночас, ґарантування прав, передбачених Конвенцією, неможливе без використання тлумачення Конвенції, що надається  ЄСПЛ в його справах. Так, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), суди при вирішенні справи керується принципом верховенства права, частиною якого є визнання найвищої цінності прав людини, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Аналогічні положення містяться в інших процесуальних кодексах. Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1, суди повинні застосовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Використання перекладів рішень Європейського суду з прав людини

Порядок застосування Конвенції та практики ЄСПЛ судами встановлений ст. 18 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Для цілей посилання на текст Конвенції використовується офіційний переклад, опублікований на сайті Верховної Ради України. Для цілей посилання на Рішення та ухвали суду та на ухвали Європейської комісії з прав людини, судді використовують переклади текстів рішень Суду та Комісії, надруковані в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України». Опубліковані в «Віснику» переклади також публікуються у Всеукраїнській електронній системі правової інформації та на сайті Верховної Ради України.

      У зв’язку з великою кількістю рішень ЄСПЛ, не всі з них опубліковані в «Офіційному віснику України, а щодо багатьох рішень, що винесенні проти інших країн, офіційний переклад взагалі відсутній. Багато рішень українською мовою доступні в офіційному чи неофіційному перекладі в електронній інформаційній системі Європейського суду з прав людини HUDOC. Деякі останні рішення Суду вперше публікуються в неофіційному перекладі неурядових правозахисних організацій, таких як Українська Гельсинська спілка з прав людини.

      Також, відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України "Про виконання рішень та використання практики Європейського суду з прав людини", у разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії, суд користується оригінальним текстом. Всі оригінальні тексти публікуються в електронній інформаційній системі HUDOC. З метою полегшення розгляду судом рішень ЄСПЛ, опублікованих англійською чи французькою мовами, доцільним може виявитись також використання неофіційних перекладів російською мовою, що доступні на сайті Суду або підготовлені правозахисними організаціями.    

Обсяг практики, що підлягає використанню в справах шукачів притулку

При використанні Конвенції та практики ЄСПЛ слід мати на увазі, що Європейський суд з прав людини не є судом для біженців. Зокрема, Суд неодноразово підкреслював, що кожна держава має право контролювати перебування іноземців на своїй території. Конвенція не створює для держав обов’язку надавати притулок. Також слід мати на увазі, що Конвенція не стосується, а Суд не розглядає кожного порушення національного законодавства, а тільки порушення прав, що гарантовані Конвенцією та додатковими протоколами до неї.

      В своїй практиці відносно шукачів притулку, суд найчастіше констатує порушення Статті 2 (право на життя), Статті 3 (заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження і покарання) у зв’язку з примусовим видворенням чи екстрадицією шукачів притулку до країн, де ним загрожує небезпека, а також Статті 5 (право на свободу і особисту недоторканість) у зв’язку з триманням шукачів притулку під вартою або іншими обмеженнями їхньої свободи, Статті 8 (право на приватне та сімейне життя) у зв’язку з розлученням сімей шукачів притулку, Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції, та Статті 2 (право на свободу пересування) і Статті 4 (заборона колективного вислання іноземців) Протоколу № 4. Як правило, у справах шукачів притулку не використовується Стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Практика щодо недопущення шукачів притулку до національної системи притулку

Європейський суд з прав людини неодноразово розглядав справи про допуск особи, яка бажає звернутися за притулком, до національної системи притулку. Найчастіше така ситуація виникає в разі прибуття особи до кордону держави (на приклад, транзитної зони аеропорту), або перехоплення особи при спробі прибути в держави поза межами державної території (на приклад, на човні в морі поза межами територіальних вод), проте можливе також недопущення особи, що вже знаходиться на національній території, до системи захисту, наприклад через ненадання можливості звернутися за статусом біженця. Як правило, в таких справах Суд констатує порушення Статті 3 (заборона катувань), Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

      У справі Хірсі Джамаа та Інші проти Італії (№ 27765/09, рішення від 23 лютого 2012 р.), ЄСПЛ розглянув заяви шукачів притулку, які намагалися потрапити до Європи на човні та були перехоплені в Середземному морі італійським патрульним кораблем поза межами територіального моря. Всі перехоплені особи були поміщені на італійські кораблі та повернуті до Тріполі. Європейський суд з прав людини констатував порушення Статті 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців),  оскільки справи кожної з перехоплених осіб не були розглянуті індивідуально, та Статті 3 Конвенції (заборона катувань) через те, що захоплені особи, знаходячись під фактичним контролем влади Італії, були примусово повернуті до Лівії, де ним загрожувала небезпека.

      У справі Кебе та Інші проти України (№ 12552/12, рішення від 12.01.2017), Суд розглянув ситуацію громадян Ефіопії та Еритреї, що нелегально проникли на торгівельне судно, яке прямувало до.   м.Миколаїв та завернулись за захистом до прикордонників.? Українською прикордонною службою ним не було надано можливості зійти на берег та звернутися з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пізніше, після процедурного наказу Суду, вказаним особам було дозволено подати відповідні заяви. Оскільки ще до рішення суду вказаних осіб було допущено до  національної системи притулку, та була відсутня безпосередня загроза їхнього примусового видворення, ЄСПЛ не знайшов порушення Статті 3 (заборона катувань), проте констатував порушення Статті 13 (відсутність належного засобу правового захисту).

      В справі Ільяс та Ахмед проти Угорщини (no 47287/15, рішення від 21 листопада 2019 р.), Велика Палата Європейського суду з прав людини розглянула заяву громадян Бангладеш про те, що вони були затримані в транзитній зоні на кордоні між Сербією та Угорщиною, і, попри явно висловлене бажання звернутися за притулком, ним не було дозволено зробити таке звернення. Суд встановив порушення Статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного розгляду їхніх звернень за притулком.

Практика щодо порушень прав шукачів притулку в ході звернення за захистом

       Сама по собі процедура звернення за захистом та порядок надання чи відмови в статусі  біженця чи додатковому захисті за національним  правом знаходяться поза юрисдикцією Європейського суду з прав людини. Однак, якщо такий неналежний розгляд призводив до порушення конвенційних прав, Суд може констатувати порушення.

      В першу чергу, особі повинно бути гарантоване право на звернення за захистом, яке органи влади не мають права ігнорувати. Показовою в цьому сенсі є справа С.Д. проти Греції (№ 53541/07, рішення від 11 липня 2009 р.). В цій справі було розглянуто звернення громадянина Туреччини, який просив притулку в Греції у зв’язку з політичними переслідуваннями. Натомість, грецькі органи влади проігнорували його звернення та негайно ув’язнили його як нелегального мігранта. Суд відзначив, що навіть усне звернення особи з висловленням бажання отримати притулок повинно бути негайно взято до уваги органами влади  та зареєстроване.  Подальше порушення полягало в тому, що письмове звернення адвоката про реєстрацію заяви про надання притулку, було двічі проігнороване органами влади та зареєстровано лише з третьої спроби. ЄСПЛ відзначив, що поважає право держав контролювати незаконний в’їзд осіб на державну територію. Однак, це не звільняє владу від обов’язку з індивідуального розгляду кожної заяви про звернення за статусом біженця. Таким чином, мало місце порушення Статті 3 Конвенції.

      При розгляді заяв про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, органи влади повинні діяти добросовісно. Прикладом порушення, що виникло з недобросовісного ставлення органів влади, є справа Чонка проти Бельгії (№ 51654/99, рішення від 05 травня 2002). В цій справі  громадян Словаччини, що просили притулку в Бельгії, запросили до поліцейського відділку, нібито для подання клопотання про визнання біженцями. Проте коли вони з’явилися, вони були затримані та поміщені до пункту тимчасового тримання іноземців. Суд вказав, що формулювання виклику було таким, що було очевидно спрямоване на запрошення якомога більшої кількості осіб з метою затримання та подальшого видворення, а затриманим не було надано правового захисту, зокрема ним не було повідомлено про цілі затримання та не надано можливості зв’язатися з юристом. Суд особливо підкреслив, що уряд не повинен створювати умови, які позбавляли б осіб правового захисту., та постановив, що мало місце порушення Статті 5 (право на свободу і особисту недорканість), Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції та Статті 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців).

      В справі І.М. проти Франції (№ 9152/09, рішення від 2 лютого 2012 р.), ЄСПЛ розглянув заяву шукача притулку на те, що йому не було надано правової допомоги при зверненні за захистом та ухваленні судового рішення щодо його видворення. Скарга стосувалася того, що його адвокату було надано лише дуже короткий проміжок часу для ознайомлення зі справою та не було створено належних умов для спілкування між заявником та адвокатом. Європейський суд констатував порушення Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

      В справі М.С.С. проти Бельгії та Греції (№ 30696/09, рішення від 21 січня 2011), Європейський суд з прав людини констатував порушення Статей 3 та 13 через ненадання шукачам притулку інформації зрозумілою для них мовою про процедуру звернення за захистом та до правозахисних організацій, що можуть надати ним безкоштовну правову допомогу. В цій справі Суд вивів правило, яке він неодноразово підтверджував в інших справах, щодо обов’язку держави розглянути звернення особи за захистом: «з огляду на значимість, яку Суд пов’язує зі статтею 3 Конвенції та незворотною природою шкоди, яка може настати, якщо ризик катувань чи неналежного поводження втілиться у життя…від державних органів вимагається незалежний та суворий контроль щодо будь-якої скарги про те, що існують суттєві підстави побоюватись поводження, яке суперечить статті 3, а також особливо швидка відповідь».

      В справі Джабарі проти Туреччини (заява № 40035/98, рішення від 11 липня 2000 р.), ЄСПЛ розглянув твердження заявниці про те, що вона звернулася до органів влади Туреччини з заявою про надання статусу біженця, проте ній було відмовлено та щодо неї було прийнято рішення про депортацію, навіть попре наявність в неї листа від УВКБ ООН, який просив органи влади надати ній захист. ЄСПЛ констатував порушення Статей 3 та 13 та вказав, що органи влади повинні брати до уваги повідомлення від УВКБ ООН про те, що особа є шукачем притулку, при розгляді заяв про надання статусу біженця або додаткового захисту.

      В практиці нерідкою є ситуація, коли особі відмовляють в статусі біженця на тій підставі, що особа раніше не зазнавала переслідувань та посилається лише на ризик таких переслідувань. В справі Абдульхані та Карімнія проти Туреччини (№ 30471/08, рішення від 22 вересня 2009 р.), ЄСПЛ зазначив: «У випадках, коли заявник стверджує, що він або вона належить до групи, що систематично піддається практиці неналежного поводження, захист відповідно до Статті 3 вступає в силу, коли заявник доведе що є підстави вважати, що таке поводження існує щодо цієї групи. В таких випадках, Суд не наполягає, аби позивач продемонстрував наявність інших рис, інакше захист Статті 3 був би ілюзорним». Інакше кажучи, особа зобов’язана лише довести, що група, до якої вона належить, піддається переслідуванню. Не існує обов’язку доводити, що сама особа зазнала таких переслідувань.

      Крім гарантій, пов’язаних зі зверненням за захистом, в практиці ЄСПЛ можна знайти вказівки щодо самої процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту. На приклад, в справі Ф.Г. проти Швеції (№ 43611/11, рішення від 23 березня 2016 р.), Європейський суд з прав людини розглянув питання про якість шведської міграційної процедури. Суд вказав, що держава несе зобов’язання з оцінки ризиків, що пов’язані з примусовим видворенням особи. Держава зобов’язана проводити таку оцінку самостійно, а не за клопотанням особи. Така оцінка повинна проводитися на підставі достовірної інформації по країні походження заявника. В якості достовірних джерел інформації були визнані доповіді УВКБ ООН та міжнародних правозахисних організацій. Подібні висновки Суд зробив і в справі А.А. проти Швейцарії (№ 32218/17, рішення від 05 листопада 2019 р.).

Практика щодо порушень, пов’язаних з триманням осіб під вартою

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право держав здійснювати законний арешт або затримання осіб з метою запобігання їхньому недозволеному в’їзду в країну чи осіб, щодо яких проводиться процедура депортації або екстрадиції (Стаття 5 (1) (f) Конвенції). Щодо такого затримання діє ряд гарантій, недотримання яких може призвести до порушення конвенційних прав особи.

      Питання гарантій шукачам притулку при триманні під вартою було розглянуто в справі Каак та Інші проти Греції (№ 34215/16, рішення від 03 жовтня 2019 р.). Суд констатував порушення параграфу 4 Статті 5 Конвенції (право на перевірку рішення про затримання компетентним судом, встановленим законом), оскільки всім затриманим не було надано правової допомоги в центрі затримання. Ним були видані лише брошури про право на оскарження грецькою мовою, проте не було надано перекладів цих брошур, та не було роз’яснено як саме вони повинні реалізувати своє право на судове оскарження.

      Тримання особи під вартою з метою депортації повинно супроводжуватись активним діями, спрямованими на видворення. Якщо такі дії не здійснюються, або відсутня реальна перспектива депортації, тримання під вартою перестає бути законним в значенні параграфу 1 Статті 5 Конвенції.

      Так, в пілотній постанові у справі Кім проти Росії (№ 44260/13, рішення від 17 липня 2014 р.), було розглянуто скаргу особи без громадянства походженням з Узбекистану про надмірне тримання під вартою. Суд встановив, що хоча російські органи влади і намагалися повідомити органи влади Узбекистану про видворення особи, вони так і не отримали від них відповіді, і не здійснили будь-яких активних зусиль для того, аби отримати таку відповідь. Таким чином, була відсутня реальна перспектива видворення заявника, і його подальше тримання під вартою становило порушення Статті 5 Конвенції.

      В справі Ісмаілов проти Росії (№ 45852/17, рішення від 24 вересня 2019 р.), ЄСПЛ вказав, що коли дії органів влади з видворення безсистемні та здійснюються з великими перервами, має місце порушення Конвенції, і особі має бути сплачена компенсація.

      Можливі випадки, коли особа фактично позбавлена свободи без рішення суду та поміщення до спеціалізованого закладу. Так, в праві З.А. та Інші проти Росії (№  61411/15, рішення від 21.11.2019), Велика Палата Європейського суду з прав людини встановила, що затримання чотирьох осіб протягом тривалого часу в транзитній зоні аеропорту Шереметьєво, в період коли органи влади розглядали їхні звернення за статусом біженця, становили порушення Статей 5 (право на свободу та особисту недоторканість) та 3 (заборона катувань) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Суд  зокрема визнав порушенням Статті 5 той факт, що заявники змушені були залишатися в транзитній зоні протягом періодів від 5 до 19 місяців, не було реалістичної можливості залишити транзитну зону, а органи влади не виконали вимоги національного законодавства щодо розміщення шукачів притулку. Суд вирішив, що була відсутня правова підстава для такого тривалого затримання, що порушувало параграф 1 Статті 5, а умови затримання становили собою нелюдське поводження  в порушення Статті 3.

Практика щодо примусового повернення та видворення шукачів притулку

Найчастіше ЄСПЛ констатує порушення Конвенції в справах шукачів притулку у зв’язку з їхнім незаконним видворенням шукачів притулку через порушення таким поверненням чи видворенням міжнародно-правового принципу заборони вислання (non-refoulement). Цей принцип ЄСПЛ вперше застосував в справі Сорінг проти Сполученого Королівства (рішення від 06 липня 1989 р.). Він вказав, що екстрадиція особи до країни, де ця особа може бути піддана катуванню, жорстокому або такому, що принижує гідність поводженню або покаранню, навіть якщо ця особа є злочинцем, порушує Статтю 3 Конвенції та суперечить самій її сутності.

      Цей висновок ЄСПЛ неодноразово повторював в інших справах, зокрема щодо шукачів притулку. Так, в справі М.С.С. проти Бельгії та Греції (№ 30696/09, рішення від 21 січня 2011) Європейський суд вказав, що «відповідно до добре встановленої практики, видворення шукачів притулку державами-членами може піднімати питання по Статті 3, а отже викликати відповідальність держави за Конвенцією, якщо показано суттєві підстави вважати, що дана особа зіткнеться з реальним ризиком бути підданим катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню в приймаючій державі. За таких обставин, Стаття 3 передбачає обов’язок не видворяти особу до цієї країни». Суд також підкреслив, що існує обов’язок держави приділяти незалежну та пильну увагу будь-якій заяві, що існують серйозні підстави побоюватись реального ризику поводження, яке суперечить Статті 3.

      Поспішне видворення осіб без належного розгляду їхніх заяв про звернення за захистом, може порушувати Статтю 3  Конвенції. В справі Одзіл та інші проти Молдови (заява № 42305/18, рішення від 11 липня 2019 р.), Суд розглянув скарги громадян  Туреччини, які були звинувачені владою своєї  країни у співучасті в заколоті, у зв’язку з чим до Молдови було спрямовано екстрадиційний запит. Хоча всі заявники звернулися за захистом в Молдові, вони були поспішно видані Туреччині. Суд вказав, що мало місце порушення Статті 5 Конвенції у зв’язку з необґрунтованим затриманням та екстрадицією осіб, які звернулися за захистом.

      Також порушенням може бути видворення особи, без врахування стану її здоров’я. В справі Савран проти Данії (№ 57467/15, рішення від 01 жовтня 2019 р.), Суд вказав, що видворення, яке може призвести до непоправної шкоди здоров’ю заявника через відсутність в країні походження належної медичної допомоги, може становити порушення Статті 3 Конвенції.

      Навіть коли особа добровільно виконує рішення про примусове видворення, органи влади країни можуть бути відповідальними за наслідки цього виконання. Недооцінка ризику в разі повернення особи до країни походження може становити порушення статей 2 та 3 Конвенції. В справі Н.А. проти Фінляндії (no 25244/18, рішення від 14 листопада 2019), Суд розглянув заяву громадянина Іраку щодо загибелі його батька після добровільного повернення з Фінляндії до Іраку на виконання рішення органів влади Фінляндії. ЄСПЛ зазначив, що виїзд батька заявника неможна вважати добровільним, оскільки він не був пов’язаний з його власним вільним прагненням, а був зумовлений виключно рішенням органів влади Швеції.

Практика щодо дітей-шукачів притулку

За загальним правилом, особи, які не досягли 18 років, розглядаються як діти, і ним мають бути забезпечені особливі умови утримання, з урахуванням їхнього фізичного та психологічного розвитку. Так, в справі Хан проти Франції (№ 12267, рішення від 28 лютого 2019 р.), ЄСПЛ констатував, що тривале тримання дванадцятирічної дитини в умовах для дорослих та з дорослими без достатнього нагляду, що відповідав би особливостям її віку, а особливо відмова правозахисним організаціям, які зверталися до органів влади з проханням помістити дитину до спеціалізованого закладу, становило порушення Статті 3 Конвенції.

           Можливі випадки, коли існують сумніви щодо того, чи є особа неповнолітньою. Прикладом такої справи є справа М.Д. проти Франції (№ 50376/13, рішення від 10 жовтня 2019 р.). В справі мова йшла про шукача притулку, який заявив, що йому 16 років. Проведений медичний огляд та тестування показало, що йому 19 років. Документів, що могли б підтвердити вік, в особи не було, проте після тестування з особою поводилися як з дорослим. Пізніше влада країни походження надала документи, які підтвердили, що заявнику 16 років. Після цього особі було призначено піклувальника та було надано належне поводження як з дитиною. ЄСПЛ дійшов висновку, що порушення в даній справі не було, адже органи влади зробили все розумно необхідне для встановлення віку заявника, і в них не було розумних підстав ставити під сумнів висновки медичної експертизи. В подальшому, органи влади негайно виконали свій обов’язок з надання належного піклування, коли ним стало відомо, що затриманій особі менше 18 років.

Практика щодо порушень прав шукачів притулку на повагу до їхнього приватного і сімейного життя

Європейський суд з прав людини сформував добре усталену практику про те, що самі по собі рішення державних органів відносно шукачів притулку (як щодо надання статусу біженця, так і щодо примусового повернення і видворення), не порушують права на приватне і сімейне життя таких осіб, встановлених Статтею 8 Конвенції.

           Так, в справі Абухмаід проти України (№ 31183/13, рішення від 12 січня 2017 р.), ЄСПЛ розглянув заяву шукача притулку, який прожив в Україні понад 17 років, неодноразово звертався за статусом біженця, однак не отримав такого статусу. В подальшому, щодо заявника судом було ухвалено рішення про примусове видворення, яке було скасовано судом касаційної інстанції. Таким чином, заявник опинився в ситуації, коли його примусове видворення було неможливим, однак він не мав в Україні жодного правового статусу. Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча відмова в статусі біженця та неврегульований правовий статус особи, безумовно, мають вплив на його приватне життя, однак заявник продовжував проживати в Україні та мав доступ до національних процедур, що могли призвести до врегулювання його статусу. Таким чином, не було порушення Статті 8.

           Водночас, якщо правовий статус особи неврегульований через бездіяльність з боку державних органів, порушення права на приватне життя може мати місце. В справі B.A.C. проти Греції (№ 11981/15, рішення від 13 січня 2017 р.), ситуація заявника полягала в тому, що щодо нього було ухвалено рішення про визнання біженцем, однак це рішення не було втілено на практиці, зокрема заявнику не було надано жодного документу, через бездіяльність виконавчих органів влади. Європейський суд констатував, що ситуація невизначеності заявника, викликана бездіяльністю, та пов’язані з цим складнощі, з якими зіткнулася особа, становили порушення Статті 8 Конвенції.

           Питання, пов’язані з повагою до приватного та сімейного життя особи, часто виникають у справах про примусове повернення та видворення. Шукачі притулку часто перебувають на території держави протягом тривалого часу, достатнього для утворення сім’ї. За загальним правилом, що неодноразово підтверджувалося в практиці ЄСПЛ, при оцінці того, чи буде порушено право на приватне та сімейне життя в разі примусового повернення чи видворення особи, слід брати до уваги чи виникло сімейне життя в момент, коли правовий статус особи був легальним. Якщо особа в момент початку сімейного життя знала про нелегальність свого перебування в країні, її видворення може порушувати право на сімейне життя лише у виключних обставинах.

           В справі Женез проти Нідерландів (№ 12738/10, рішення від 3 жовтня 2014 р.), ЄСПЛ вказав на те, які обставини слід мати на увазі при встановленні того, чи буде видворення нелегального мігранта порушенням Статті 8 Конвенції. До таких обставин було віднесено тривалість проживання особи в країні, ставлення органів влади до перебування нелегального мігранта в країні протягом цього часу та попередні спроби видворити цю особу, наявність дітей, які є громадянами країни перебування, особистий зв’язок з другим з подружжя, який був громадянином Нідерландів та найкращі інтереси дітей заявниці.

           Зокрема, в разі, якщо особа з дитинства мешкає в країні та є добре інтегрованою до її суспільства, видворення може бути виправданим лише за виключних обставин (Маслов проти Австрії, № 1638/03, рішення від 23 червня 2008 р.).

Див. також:

           1. Керівництво з належної практики щодо національних засобів правового захисту, ухвалене Комітетом Міністрів Ради Європи 18 вересня 2013 р.

           2. Довідник з застосування Статті 5 Конвенції (Право на свободу і особисту недоторканість).

           3. Бущенко А. Проти катувань. Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Систематизований дайджест рішень Європейського суду з прав людини. Харків, Фоліо, 2005.

           4. Посібник за Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на повагу до приватного і сімейного життя.

           5. Guide on the case-law of the European Convention on Human Rights Immigration (31 August 2019).

           6. Accompanied migrant minors in detention. Factsheet of October 2019.

Підготовлено експертами ГО "ДЕСЯТЕ КВІТНЯ" за підтримки Агентства ООН у справах біженців в Україні