Рівність прав чоловіків та жінок

Матеріал з WikiLegalAid
Версія від 06:10, 27 вересня 2018, створена Yana.kostiuchyk (обговорення | внесок) (нова консультація)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Нормативна база:


Правові засади забезпечення рівності прав чоловіків і жінок

Стаття 24 Конституції України визначає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується:

  • наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї;
  • спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством;
  • правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах закріплена в низці нормативно-правових актів, зокрема у ЗУ «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в України» від 08.09.2005 №5207-IV (далі – Закон про забезпечення рівних прав і можливостей) та ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06.09.2012 №5207-VI (далі – Закон про запобігання та протидії дискримінації).

Метою Закону про забезпечення рівних прав і можливостей є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України. Також, у вищезазначеному законі визначені ключові поняття, а саме:

  • рівні права жінок і чоловіків – відсутність обмежень чи привілеїв за ознакою статі;
  • рівні можливості жінок і чоловіків – рівні умови для реалізації рівних прав жінок і чоловіків;
  • дискримінація за ознакою статі – ситуація, за якої особа та/або група осіб за ознаками статі, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами або привілеями в будь-якій формі, встановленій Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», крім випадків, коли такі обмеження або привілеї мають правомірну об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

У Законі про запобігання та протидії дискримінації надано визначення дискримінації – ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Форми дискримінації передбачені у ст. 5 Закону про запобігання та протидії дискримінації (пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск) та наголошено на забороні дискримінації (ст. 6). Відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Згідно Закону про запобігання та протидії дискримінації заборона дискримінації поширюється на всі сфери суспільних відносин, зокрема на сферу праці.

На відміну від інших сфер людської діяльності, сфера праці є однією з небагатьох сфер життя українського суспільства, в якій наявність нерівності за ознакою статі є яскраво вираженою, що підтверджується як статистичними даними, так і соціологічними дослідженнями.

Рівність прав чоловіків і жінок у сфері праці

Стаття 2 прим 1 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі – КЗпП) визначає встановлює обов’язок дотримуватись рівності трудових прав громадян. Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання.

КЗпП визначає рівність трудових прав за широким переліком ознак у сфері праці та поширюється на всі правовідносини реалізації трудових прав. Задекларована «рівність трудових прав» закріплюється через визнання принципу рівності прав і можливостей працівників, запровадження якого гарантується забороною дискримінації.

Існують й інші законодавчі акти, які деталізують та пояснюють заборону дискримінації в окремих аспектах процесу працевлаштування, зокрема ЗУ «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 № 5067-VI (далі – Закон про зайнятість населення).

Стаття 5 Закону про зайнятість населення закріплює гарантії у сфері зайнятості населення, зокрема п. 8 та п. 9 передбачено захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення, та додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян відповідно.

Статтею 11 Закону про зайнятість населення передбачено право особи на захист від проявів дискримінації у сфері зайнятості населення. Держава гарантує особі право на захист від будь-яких проявів дискримінації у сфері зайнятості населення за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, членства у професійних спілках або інших об'єднаннях громадян, статі, віку, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 3 ст. 11 Закону про зайнятість населення забороняється в оголошеннях (рекламі) про вакансії зазначати обмеження щодо віку кандидатів, пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати вимоги, що надають перевагу одній із статей, а також вимагати від осіб, які працевлаштовуються, надання відомостей про особисте життя. Обмеження щодо змісту оголошень (реклами) про вакансії (прийом та роботу) та відповідальність за порушення встановленого порядку їх розповсюдження встановлюються Законом України «Про рекламу».

Незважаючи на законодавче декларування рівності чоловіків та жінок у сфері праці, особливо актуальним на сьогодні є існування специфічних проблем, що включають, але не обмежуються наступними:

  1. Оголошення про відкриті вакансії, які містять вимоги до віку, статі й навіть зовнішності працівника тощо.
  2. Конкурсний відбір працівників та/або обмеження доступу до певних професій чи посад, яке ґрунтується не на їхніх кваліфікаційних навичках та знаннях, а на підставі переваги жіночій або чоловічій статі.
  3. Відсутність прозорості та доступності при просуванні по службі або в професійній кар’єрі .
  4. Розрив в оплаті праці для чоловіків і жінок при однаковій кваліфікації та за рівних умов праці.
  5. Звільнення працівників, яке відбувається не на законних підставах, а за особистими ознаками працівника (Віл-позитивний статус працівника, сексуальна орієнтація) та/або ставлення до них безпосереднього керівництва.
  6. Надання відпустки для догляду за дитиною переважно жінкам та дискримінація чоловіків при їх бажанні реалізувати це право.

Варто зазаначити, що запровадження в законодавстві про працю поняття «працівник з сімейними обов’язками» є важливим кроком, оскільки дозволяє змінити укорінені підходи в трудових правовідносинах, адже з розвитком суспільних відносин гарантії «материнства» поступово поширювалися на інших членів сім’ї (батько, дід, баба), які здійснюють фактичний догляд за дитиною (дітьми). Проте такі зміни не однаково застосовуються роботодавцями, що призводить до дисбалансу рівності прав чоловіків та жінок, зокрема при наданні відпустки по догляду за дитиною.

Рівність прав чоловіків та жінок на відпустку по догляду за дитиною

Чоловіки, як і жінки, мають рівне право скористатися відпусткою по догляду за дитиною. Відпустка для догляду за дитиною покликана забезпечити батькам можливість особисто доглядати своїх дітей і щодо права на таку відпустку навіть військовослужбовці обох статей перебувають в однаковій ситуації (рішення Європейського суду з прав людини від 22.03.2012р., заява №30078/06, у справі «Константін Маркін проти Росії», у якій ЄСПЛ визнав порушення ст.14 Конвенції у поєднанні зі ст. 8 щодо військовослужбовця, який тривалий час не міг реалізувати своє право на отримання відпустки для догляду за дітьми).

Законодавство України дозволяє людині, яка має дитину, незалежно від своєї статі, скористатися правом на відпустку по догляду за дитиною; тобто батьки самостійно за домовленістю між собою вирішують, хто з них фактично здійснюватиме догляд за дитиною.

Але на практиці існує неоднакове застосування роботодавцями норм матеріального права, чоловіки зазнають дискримінації щодо використання свого права на відпустку по догляду за дитиною.

З метою роз’яснення чоловікам (батькові дитини) їх права на відпустку по догляду за дитиною проаналізуємо норми чинного законодавства.

Згідно ст. 18 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996р. № 504/96-ВР (далі – Закон про відпустки), ст. 179 КЗпП за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів (далі – батько дитини, інші законні особи).

Ст. 20 Закону про відпустки встановлює порядок надання соціальних відпусток:

  • відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою жінки або батька дитини, інших законних осіб повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу;
  • батькові дитини, іншим законним особам відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

Згідно ст. 21 цього ж Закону про відпустки працівникам, які мають право на соціальну відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, виплачується державна допомога на умовах, передбачених Законом України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 21.11.1992р. № 2811-XII (далі -–Закон про державну допомогу) та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно ст. 11 Закону про державну допомогу для призначення допомоги при народженні дитини до органу праці та соціального захисту населення за умови пред’явлення паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, та свідоцтва про народження дитини подається одним з батьків (опікуном), з яким постійно проживає дитина, заява за встановленою формою та копія свідоцтва про народження дитини.

Після досягнення дитиною трирічного віку - мати, батько або інші законні особи, (тобто без вимоги до статі) мають право на відпустку без збереження заробітної плати в обов'язковому порядку (ст. 25 Закону про відпустки):

  • якщо дитина потребує домашнього догляду. Строк відпустки - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію "дитина з інвалідністю підгрупи А" - до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку;
  • для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території.

Відпустка без збереження заробітної плати в обов'язковому порядку надається:

  • матері або батьку, який виховує дітей без матері (в тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), що має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю, - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
  • чоловікові, дружина якого перебуває у післяпологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;
  • працівникам, діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, - тривалістю 12 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та у зворотному напрямі. За наявності двох або більше дітей зазначеного віку така відпустка надається окремо для супроводження кожної дитини.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховуються як до загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю (ст. 181 КЗпП).

Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму Листі від 07.05.2014 № 10-644/0/4-14 «Про належне забезпечення рівності трудових прав громадян при розгляді спорів, що виникають у сфері трудових відносин» також роз’яснив про рівність рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин та про заборону дискримінації будь-якого виду, зокрема, за ознаками статі.

Зокрема, про право батька на отримання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку роз’яснено в ухвалі Вінницького апеляційного адміністративного суду від 14.04.2015р., справа №824/56/15-а. В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Львівської області від 31.01.2011р., справа № 22-ц-560/11..

Отже, аналіз норм чинного законодавства підтверджує, що як чоловіки, так і жінки, мають рівне право скористатися відпусткою по догляду за дитиною та отримувати державну допомогу; таке право мають й інші родичі, які фактично доглядають за дитиною, при цьому без вимог до їх статі.

Підсумовуючи вищезазаначене, попри існуючу нормативну базу з питання рівності прав чоловіків та жінок, українці досі стикаються з викликами, які впливають на їх реальне забезпечення. Тому задля мінімалізації фактів дискримінації за ознакою статі, які оточують нас у повсякденному і професійному житті, у приватній чи публічній сферах необхідно не лише правильно ідентифікувати такі випадки, а й звертатися за захистом порушених прав задля їх відновлення.