Відповідальність неповнолітніх за вчинення злочинів майнового характеру

Матеріал з WikiLegalAid
Версія від 10:13, 30 квітня 2021, створена Vasyl.chornovaliuk (обговорення | внесок) (Аналіз актуальності та редагування змісту статті)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Нормативна база

Злочини проти власності

Злочини проти власності – це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що, порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу чи державі й учиняються, зазвичай, із корисливих мотивів.

Родовим і безпосереднім об’єктом цих злочинів є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім, відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додатковими необхідними безпосередніми об’єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства чи погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), можуть бути здоров’я, життя, психічна чи фізична недоторканність особи. При знищенні або пошкодженні майна додаткові факультативні безпосередні об’єкти – громадський порядок, громадська безпека, довкілля.

Важливе значення при кваліфікації злочинів проти власності має предмет злочину - чуже майно, яке має певну вартість і є чужим для винної особи (наприклад, речі (рухомі й нерухомі), грошові кошти, цінні метали, цінні папери тощо), а також право на майно та дії майнового характеру, електрична та теплова енергія (абз. 1 п. 2 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти власності” від 6 листопада 2009 р. № 10).

Майно – це речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру (наприклад, грошові кошти, цінні папери, особисті речі, побутова техніка, предмети домашнього господарства, продуктивна робоча худоба тощо).

Фізичні ознаки майна характеризуються тим, що вказані предмети та речі можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо (людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності, а тому її викрадення, а також інше незаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК).

Економічні ознаки полягають у тому, що майно повинно:

  • а) мати мінову та споживчу вартість;
  • б) бути відокремлене від природного середовища чи бути створене заново;
  • в) бути здатним задовольняти потреби людини та суспільства.

Юридичними ознаками майна є те, що воно має:

  • а) бути чужим для винного;
  • б) належати за правом власності іншому суб’єктові права власності;
  • в) не належати до предметів злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

Об’єктивна сторона злочинів проти власності

З об’єктивної сторони злочини проти власності характеризуються, зазвичай, активними діями, що спричиняють матеріальну шкоду певній особі, колективу чи державі.
Бездіяльністю вирізняється такий злочин, як порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197 КК). Більшість злочинів проти власності сконструйовано законодавцем переважно як матеріальні склади, тобто, при кваліфікації слід враховувати той факт, що обов’язковими ознаками їх об’єктивної сторони є суспільно небезпечне діяння, злочинний наслідок і причинний зв’язок між діянням та наслідком. Склади деяких злочинів – формальні (вимагання – ст. 189 КК; придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом – ст. 198 КК) або усічені (розбій – ст. 187 КК; погроза знищення майна – ст. 195 КК).
Спосіб вчинення посягання є одним з основних критеріїв для кваліфікації вчиненого та відмежування різних форм викрадення майна й іншого протиправного заволодіння ним. Спосіб злочинів проти власності може бути таким:

  • 1) таємний (стаття 185 КК України);
  • 2) відкритий (стаття 186 КК України);
  • 3) шляхом нападу (стаття 187 КК України);
  • 4) викрадення води, електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (стаття 1881 КК України);
  • 5) вимагання (стаття 189 КК України);
  • 6) шахрайство (стаття 190 КК України);
  • 7) привласнення, розтрата чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (стаття 191 КК України).

Особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності за злочини: крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399). За загальним порядком кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно використати чуже майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь.

Особливості застосування щодо неповнолітніх кримінального покарання

При цьому існують певні особливості притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності.
До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк. До неповнолітніх можуть бути застосовані 'додаткові покарання' у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 98 КК України).

Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.

У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.