Визнання господарського договору недійсним

Матеріал з WikiLegalAid
Перейти до навігації Перейти до пошуку

"Зобов'язання" чи "угода"?


Господарські зобов'язання, в тому числі ті, що виникають з договорів, подібно до усіх інших правовідносин виникають при настанні певних юридичних фактів або їх сукупності. Однією з підстав виникнення господарського, зобов'язання, визначених ст. 174 ГК, є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Отже, господарський договір у контексті цієї статті слід розуміти як різновид угоди.

За змістом ст. 20 ГК одним із способів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом. Проте у ст. 207 ГК сформульовані підстави недійсності господарських зобов'язань:

  • невідповідність вимогам закону;
  • вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;
  • порушення хоча б одним з учасників господарських відносин господарської компетенції (спеціальної право-суб'єктності).

Аналогічні правила ЦК 1963 р. стосувалися недійсності угод. Таким чином, законодавець поставив знак рівності між недійсністю господарських угод та недійсністю господарських зобов'язань. Але з теоретичної точки зору це є невірним: подібно до того, як в одному понятті не можуть об'єднуватися юридичний факт та його правові наслідки, виключається можливість утворення єдиного поняття договірної угоди та договірного зобов'язання. Таким чином, можна вести мову не про недійсність договірного зобов'язання, що виникає з договору, а саме юридичного факту (договору) як підстави його виникнення. Практично такі термінологічні особливості ГК викликають необхідність побудови логічного ряду понять "господарська угода — господарський договір — господарське зобов'язання" з метою обґрунтування позовної вимоги про визнання угоди/договору недійсним на підставі ст. 207 ГК у порядку господарського судочинства.

Оскільки за весь час дії ЦК та ГК законодавцем так і не було усунено основних колізій між кодексами, заслуговує на підтримку прагматична позиція суддів Верховного Суду України в цьому питанні: враховуючи, що в ЦК та ГК, в інших законах терміни "зобов'язання", "договори", "правочини" часто використовуються як тотожні, положення статей 207, 208 ГК мають тлумачитися як такі, що стосуються недійсності правочинів. Некоректність формулювання "недійсність господарського зобов'язання" має й іншій аспект. З огляду на зміст ст.173 ГК "Господарське зобов'язання", в якій визначено основні види господарських зобов'язань (майново-господарські та організаційно-господарські), ст. 177 ГК ("Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання") та ст. 178 ГК ("Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання"), можна припустити, що підстави недійсності зобов'язання, встановлені в ч. 1 ст. 207 ГК, є універсальними для всіх вищеперелічених видів господарських зобов'язань. Втім, таке припущення буде помилковим. Відповідно до ч.1,3 ст. 176 ГК підставою виникнення організаційно-господарського зобов'язання, що складається у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу якого зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, може бути договір. Іншими словами, господарський договір не є єдино можливою підставою виникнення організаційно-господарського зобов'язання. Більше того, з огляду на можливий суб'єктний склад такого зобов'язання (зокрема, суб'єкт господарювання — власник-засновник або орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, наділений господарською компетенцією щодо цього суб'єкта) і наявність владних повноважень у однієї сторони організаційно-господарського зобов'язання щодо іншої, така підстава є скоріше винятком, ніж правилом. Найбільш поширеними підставами виникнення організаційно-господарських та соціально-комунальних зобов'язань є закон, інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність, та акт управління господарською діяльністю. У випадку, коли нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність, або акт управління господарською діяльністю порушує права та законні інтереси суб'єкта господарювання, то способом захисту прав останнього відповідно до ст. 20 ГК є, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів (для порівняння: ст. 21 ЦК передбачено визнання незаконним правового акта індивідуальної дії та нормативно-правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо такий акт суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Отже, визнання недійсними актів інших органів ЦК не передбачено). Як зазначив Вищий арбітражний суд України в п. 2 роз'яснення "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26 січня 2000 року № 02-5/35, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації —' позивача у справі. Крім того, відповідно до ст. 4 ГПК господарський суд, вирішуючи . господарський спір, наділений правом не застосовувати акти державних та інших органів, якщо вони не відповідають законодавству України. З огляду на викладене, правомірним буде питання: наскільки обґрунтованим та доцільним є надання універсального характеру традиційним підставам недійсності угод/правочинів із поширенням їх на нормативно-правові акти та акти державних та інших органів? Відповідь має бути негативною, що означає неможливість застосування норми ч. 1 ст. 207 ГК до організаційно-господарських зобов'язань, які виникають не з господарського договору, а з інших підстав.

Якщо закон є підставою виникнення організаційно-господарського, соціально-комунального або публічного зобов'язання (в ряді випадків такою підставою буде складний юридичний факт — закон та договір), то питання недійсності такої підстави не може бути предметом розгляду в господарському суді. Адже оцінка конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, у тому числі тих, що регулюють господарську діяльність, відповідно до Закону України "Про Конституційний Суд України" віднесена до повноважень Конституційного Суду України. Враховуючи можливість різного тлумачення вислову "недійсність господарського зобов'язання", з метою упорядкування термінології ГК та узгодження її з іншими актами чинного законодавства, вважаємо необхідним змінити назву ст. 207 ГК на "Недійсність господарських угод", узгодивши її таким чином, по-перше, із визначенням у ст. 20 ГК відповідного способу захисту прав суб'єктів господарювання та, по-друге, із положеннями ст. 174 ГК про підстави виникнення господарських зобов'язань. Відповідно пропонується в назві ст. 208 ГК та в її тексті словосполучення "господарські зобов'язання" замінити на "господарські угоди". Правила недійсності інших підстав виникнення господарських зобов'язань мають бути врегульовані окремою статтею.

Невідповідність вимогам закону

Крім назви ст. 207 ГК, потребують теоретичної оцінки її правила. Підстави недійсності господарських угод/договорів відповідно до ст. 207 ГК значною мірою є тим нормативним матеріалом, який раніше містився в статтях 48, 49 ЦК 1963 р. Можна стверджувати, що і раніше, в ЦК УРСР 1963 p., і на сьогодні основне призначення конструкції недійсності угод (господарських угод) полягало, насамперед, у забезпеченні захисту публічних інтересів в широкому їх розумінні: і у випадку, коли сторонами порушуються імперативні норми законів, призначені для підтримання правопорядку в різних сферах суспільства; і у випадку, коли умисел сторін угоди є несумісним з інтересами держави та суспільства; і у випадку, коли наявні дефекти правосуб'єктності сторони угоди (його господарської компетенції або спеціальної правосуб'єктності). З огляду на це в основному зберігають своє пізнавальне значення акти вищих судових інстанцій (ВСУ та ВГСУ) щодо практики застосування норм цивільного законодавства про недійсність угод.

Під вимогами закону, невідповідність яким господарської угоди є підставою її недійсності, слід розуміти імперативні норми кодексів та спеціальних законів, якими регулюються окремі види господарських відносин. Так, якщо за загальними правилами про договори в ЦК та ГК невиконання чи неналежне виконання договору не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання його недійсним, а заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, то відповідно до ч. 5 ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна" на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки. У частині 9 цієї ж статті встановлено правовий наслідок розірвання в судовому порядку договору купівлі-продажу об'єкта приватизації у зв'язку з невиконанням покупцем договірних зобов'язань у вигляді повернення приватизованого об'єкта у державну власність. Це правило відрізняється від правила частини 4 ст. 653 ЦК про те, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору. Слід звернути увагу на те, що нормою про наслідки розірвання договору купівлі-продажу об'єкта приватизації ст. 27 Закону "Про приватизацію державного майна" була доповнена лише у 2000 році, хоча практика застосування приватизаційного законодавства задовго до того виявила недосконалість Закону, адже загальними положеннями про зобов'язання ЦК УРСР 1963 р. не встановлювалися правові наслідки зміни або припинення договору у вигляді повернення переданого сторонами одна одній у процесі його виконання, тим більше не було підстав застосовувати двосторонню реституцію внаслідок розірвання договору через невиконання покупцем його умов.

Окремим випадком недійсності господарського договору як такого, що не відповідає вимогам закону, слід вважати недотримання встановленого законом спеціального порядку укладення господарського договору певного виду. Як правило, це стосується конкурентних способів укладення господарських договорів, які мають важливе соціально-економічне значення (насамперед договорів, що укладаються в процесі приватизації державного майна).

Порушення господарської компетенції

Слід звернути увагу на те, що позиція законодавця у питанні недійсності угод/правочинів, що укладені суб'єктом господарювання із порушенням своєї господарської компетенції (за змістом ст. 227 ЦК — здійснений юридичною особою без відповідного дозволу), може бути визнаний судом недійсним, тобто віднесений до категорії /' оспорюваних. Наскільки така позиція законодавця може вважатися виправданою? За правилами ст. 50 ЦК УРСР 1963 р. протиправними визнавалися угоди, укладені юридичною особою в суперечності зі встановленими цілями її діяльності. У літературі зазначалося, що спеціальна правоздатність юридичних осіб визначається колом завдань, що виконуються ними, тому юридичні особи, укладаючи угоди за цими межами, стають на шлях здійснення недозволеної протиправної діяльності. Через це недійсність таких угод обумовлюється не тільки дефектами їх суб'єктного складу, але і змісту як угод протизаконних. Однією з головних умов здійснення господарської діяльності є державне підтвердження законності входження суб'єктів до сфери господарського обороту. Процедура легітимації, тобто визнання державою за суб'єктом відповідного статусу (суб'єкта господарювання), елементами якої є:

  • відповідно до ст. 58 ГК обов'язкова державна реєстрація суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених ГК (внаслідок чого виникає загальна компетенція);
  • відповідно до ст. 14 ГК ліцензування та патентування, що спрямовуються на забезпечення єдиної державної політики у сфері господарювання та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів (внаслідок яких виникає спеціальна правосуб'єктність). Отже, без легітимації правомірна участь суб'єктів господарювання в економічному обороті є неможливою.

Поняття господарської компетенції як однієї із ознак суб'єкта господарювання розкривається в ч. 1 ст. 55 ГК як сукупність господарських справ та обов'язків. У сучасній господарсько-правовій літературі господарська компетенція визначається як сукупність законодавчо закріплених за суб'єктом прав, обов'язків та конкретних правомочностей, що необхідні йому для здійснення передбачених статутом функцій господарювання. Господарська компетенція в цілому пов'язується із легітимацію суб'єкта господарювання, а її обсяг може залежати від сфери діяльності, яка піддається спеціальному законодавчому регулюванню. Крім того, реалізація господарської компетенції визначається правовим титулом майна, яке використовується суб'єктом у його господарській діяльності (право власності, право господарського відання, право оперативного управління або користування на договірних засадах).

Оспорюваність на нікчемність

Здавалося б, що в ГК як кодексі, що поєднує публічно-правові та приватноправові регулятори господарських договірних відносин, законодавець мав би жорсткіше підійти до визначення недійсності господарських договорів. Проте за буквальним змістом ст. 207 ГК йдеться тільки про можливість визнання господарських договорів недійсними в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін договору або відповідного органу державної влади, тобто про їх оспорюваність. Позов про визнання оспорюваної угоди недійсною є позовом про перетворення і спрямований не на констатацію недійсності угоди, а на знищення правового ефекту угоди, внаслідок чого угода стає недійсною. Рішення суду тут виконує функцію матеріально-правового юридичного факту, з яким закон пов'язує анулювання порочної, але до цього дійсної угоди, і припиняє правовідносини, що виникли на її підставі.

Враховуючи те, що норми права повинні виконувати і превентивну функцію (попередження неправомірної поведінки суб'єктів права), визнання законодавцем таких угод оспорюваними є навряд чи виправданим. Оскільки норми ГК про господарські зобов'язання та господарські договори мають спеціальний характер щодо відповідних положень ЦК, слід визнати, що:

  • підстави оспорюваності господарських угод, визначені в ГК, мають субсидіарний характер щодо норм ЦК про підстави оспорюваності правочинів, викладених у § 2 глави 16 "Правочини";
  • правила ЦК щодо нікчемності правочинів повинні поширюватися і на господарські угоди, попри відсутність у ч. 1 ст. 207 ГК відповідних приписів.

У зв'язку з тим, що в ГК йдеться про оспорювані угоди, необхідно зробити деякі зауваження щодо нікчемних правочинів/договорів за ЦК. Традиційно умовами дійсності договорів як різновиду угод/правочинів вважаються:

  • можлива і дозволена мета;
  • належне волевиявлення;
  • свідома та свободна воля;
  • належна правосуб'єктність сторін.

Порушення хоча б однієї з цих вимог тягне за собою недійсність угоди, на що неодноразово зверталася увага в літературі. Відповідно недійсні угоди/договори можуть бути поділені на чотири групи:

  • недійсні за суб'єктним складом;
  • недійсні за вадами форми;
  • недійсні за вадами волі;
  • недійсні за вадами змісту.

Умови дійсності правочину визначаються ст. 203 ЦК, причому назва цієї статті уявляється неточною, оскільки чинність/нечинність правочину не може ототожнюватися із його дійсністю/недійсністю.

Загальні положення про недійсність правочину сформульовані в ст. 215 ЦК у межах традиційного для цивілістики поділу недійсних правочинів (угод) на нікчемні та оспорювані. Зміст ч. 2 ст. 215 ЦК щодо визначення нікчемного правочину дає підстави для неоднозначних висновків. Відповідно до цієї статті недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) — у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Це дало підстави для твердження про те, що щодо нікчемних угод взагалі немає потреби говорити про процесуальні підстави недійсності, оскільки їх не потрібно визнавати такими в судовому порядку. Ця норма може бути інтерпретована таким чином, що у випадку звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання правочину нікчемним суд може кваліфікувати предмет позову як вимогу про встановлення юридичного факту і через це відмовити у прийнятті позовної заяви із посиланням на п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК як такої, що не підлягає розгляду в господарських судах України, або припинити провадження у справі з аналогічної підстави, визначеної п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК, або відмовити у позові. Опосередковано таке припущення випливає зі ст. 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, яка регламентує застосування позовної давності до двох видів позовів: про визнання заперечуваного правочину недійсним; про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Таким чином, залишається відкритим питання про можливість подання негаційних позовів (позовів про визнання недійсними нікчемних правочинів). У сучасній українській літературі вказується на те, що ч. 2 ст. 215 ЦК повинна тлумачитися наступним чином: Цивільний кодекс не виключає можливості пред'явлення та розгляду по суті позову про визнання недійсним правочину, що визнається законом нікчемним, а тому в таких випадках суд має вирішити спір по суті. Повернення позову без розгляду або припинення провадження у справі за таких умов було б відмовою у правосудді і суперечило б ч. 2 ст. 124 Конституції України і п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Така позиція заслуговує на підтримку.