Визнання договору оренди земельної ділянки недійсним (нікчемним)

Матеріал з WikiLegalAid

Нормативна база

Підстави визнання договору оренди земельної ділянки недійсним

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є:

  • об’єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);
  • строк дії договору оренди;
  • орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Поряд укладання договору оренди землі визначено ст. 16 Закону України «Про оренду землі». А саме, укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України , або за результатами аукціону. Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку спадкування.

У ч. 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.

Статтею 228 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Правочин, який порушує публічний порядок, є недійсним.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України враховується вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.

Відповідно до статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Одним із доказів у справі про порушення конституційних прав власника та введення його в оману шляхом вчинення злочину є підроблення підпису власника земельної ділянки. Такий правочин спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини, є недійсним та таким, що порушує публічний порядок та підлягає оспорюванню.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Тобто обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину.

Постановою Пленуму Верховного Суду №9 від 6 листопада 2009 року підкреслено, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідно до ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недотримання в момент його здійснення стороною вимог правомірності правочину (ст. 203 ЦК), а саме:

  1. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства і моральним принципам суспільства;
  2. Особа, яке вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
  3. Волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
  4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним;
  5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновителями), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

На підставі статті 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

З цих підстав правочин може вважатися недійсним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин) або визнаватися недійсним у судовому порядку (оспорюваний правочин).

Підстави визнання договору оренди земельної ділянки нікчемним

Однією з головних особливостей нікчемного правочину є відсутність необхідності визнання такого правочину недійсним в судовому порядку. Таким чином, надається можливість відмовитися від виконання зобов’язань без рішення суду, що схоже на інститут неукладеної угоди.

Згідно зі ст. 236 ЦК, моментом недійсності нікчемного правочину є момент його вчинення. Але якщо недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Відповідно до ст. 216 ЦК нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, які пов’язані з його недійсністю. Так, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення (зокрема, якщо одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі) – відшкодувати вартість отриманого, за цінами, які існують на момент відшкодування. Причому якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину контрагенту або третій особі завдані збитки або моральна шкода, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Такі правові наслідки застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх вживання або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Слід зазначити, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Якщо раніше для вживання наслідків недійсності було необхідно визнати правочин недійсним в судовому порядку, то тепер слід лише пред’явити в суді вимоги про примусове вживання наслідків нікчемного правочину. Причому, згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК, така вимога може бути пред’явлена будь-якою зацікавленою особою. Суд також може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину за власною ініціативою.

Згідно п.5 ст.261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Пунктом 5 Пленуму вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10«Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» розглянуто окремі питання застосування строку позовної давності. А саме, у статті 268 ЦК України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється. У частині другій цієї статті передбачено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. Але в деяких випадках позовна давність не може поширюватись і на інші категорії вимог, хоча про це прямо й не зазначено у законі. Так, позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення. Обов'язковою умовою позову є існування порушення прав власника на час пред'явлення такого позову.

Отже, власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав. Обов'язковою умовою є існування порушення прав власника на час пред'явлення такого позову.

Спори, що виникають між учасниками договірних правовідносин, підлягають вирішенню судом на підставі статті 55 Конституції України, загальних та спеціальних норм закону.

Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).Однак, рішенням суду першої інстанції Яковенко С.В. було позбавлено права на судовий захист порушених прав власника.

Законом прямо передбачена нікчемність при недотриманні письмової форми тільки для семи договорів, а саме:

  • правочинів щодо забезпечення виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 547 ЦК);
  • договір дарування майнового права та договір дарування з обов’язком передати подарунок у майбутньому (ч. 3 ст. 719 ЦК);
  • договір страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК);
  • кредитний договір (ч. 2 ст. 1055 ЦК);
  • договір банківського вкладу (ч. 2 ст. 1059 ЦК);
  • договори про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ч.2 ст. 1107 ЦК);
  • договір комерційної концесії (ч. 1 ст. 1118 ЦК).

Проте, згідно з ч. 2 ст. 218 ЦК, якщо такі правочини укладені усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила його здійснення',' зокрема шляхом прийняття виконання, то у разі спору даний правочин може бути визнаний судом дійсним.

У другому випадку, відповідно до ч. 1 ст. 219 і ст. 220 ЦК, при недотриманні вимоги закону про обов’язкове нотаріальне посвідчення правочин визнається нікчемним без прямої вказівки закону на такі наслідки для кожного виду правочину.

До таких правочинів згідно з законодавством відносяться, зокрема:

  • договори про відчуження нерухомого майна (купівлі-продажу, міни, дарування, пожертвування, ренти, довічного утримання, спадковий договір);
  • іпотечні договори, договори застави транспортних засобів;
  • договори про спільну пайову власність на земельну ділянку; про обмін земельними ділянками, які виділені єдиним масивом в натурі (на місцевості) власниками земельних часток (паїв);
  • договори приватизації державного майна;
  • шлюбні договори і договори про розділ спільної сумісної власності подружжя;
  • договори про надання утримання; про припинення права утримання замість придбання права на нерухоме майно або отримання одноразової грошової виплати; договори між подружжям про розмір і терміни виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з придбанням права власності на нерухоме майно;
  • договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх частини) строком на 1 рік і більше;
  • договори найму або позички транспортних засобів за участю фізичної особи;
  • договори про створення акціонерних товариств, якщо товариство створюються фізичними особами;
  • договори управління нерухомим майном;
  • заповіти та договори про зміну черговості отримання права на спадщину;
  • довіреність на вчинення правочинів, які вимагають нотаріальної форми, а також на здійснення дій щодо юридичних осіб.

Проте згідно з ч. 2 ст. 219 ЦК, суд може визнати таку односторонню угоду дійсною, якщо буде встановлено, що вона відповідала справжній волі особи, що її вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від його волі. Таке правило, зокрема, стосується нотаріально незавірених заповітів (ст. 1257 ЦК) і довіреності (ст. 245 ЦК). Щодо нікчемних договорів ч. 2 ст. 220 ЦК передбачає можливість визнання судом їх дійсності, якщо сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення. В цьому випадку подальше нотаріальне посвідчення договору не потрібно.

Нікчемні правочини з дефектом форми в основному визнаються недійсними в цілому. Проте в змішаних договорах, якщо частина договору, що не має дефекту форми, може бути вчинена без включення до неї нікчемної частини, така частина на підставі ст. 217 ЦК залишається дійсною.

Підстави нікчемності правочину:

Нікчемність (абсолютна недійсність) правочину означає, що дія, яка вчинена у вигляді правочину, не породжує і не може породжувати бажані для його учасників правові наслідки в силу невідповідності закону. Загальне правило про нікчемність правочину формулюється таким чином. Правочин визнається нікчемним, якщо його недійсність прямо встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Термін «нікчемність правочину», передбачений ЦК, до прийняття цього Кодексу у вітчизняному законодавстві не вживався. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

ЦК містить ряд положень, якими передбачено нікчемність правочину, укладеного з недотриманням форми, а саме: ч. 3 ст. 719, ч. 2 ст. 981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 1118, ч. 1 ст. 1257.

При розгляді спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, недійсним (встановлення нікчемності) факти його укладення, повного або часткового виконання однією зі сторін може підтверджуватися тільки письмовими доказами, якщо інше не передбачено законодавством.

Різниця термінів “недійсність” і “нікчемність” правочину та їх ознаки у правовому полі.

В контексті аналізу вимог законодавства щодо визнання правомірності, а відповідно, дійсності правочину актуальним є співвідношення термінів “недійсність” і “нікчемність” правочину. Зокрема, згідно з ст. 223 ЦК України правочин, який вчинила фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена за межами її дієздатності без згоди піклувальника, може бути визнаний судом недійсним, якщо буде з’ясовано, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї чи осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати. У цьому випадку недійсність правочину залежить від двох умов: а) схвалення правочину піклувальником; б) суперечність правових наслідків вчинення правочину з інтересами самої сторони правочину, членів його сім’ї та інших осіб, яку він зобов’язаний утримувати.

Рішення щодо нікчемності правочину повинен приймати суд. Тому, нікчемність правочину може визнати лише суд. Відповідно правовим наслідком визнання правочину нікчемним є те, що його укладення не є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків.

Констатація правочину нікчемним без рішення суду про недійсність не породжує жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов’язків. Для цього необхідно рішення суду про визнання недійсним правочину. Наслідком буде припинення права власності набувача і відновлення майнових прав відчужувача.

Ознаки недійсності:

  1. невідповідність договору встановленим законодавством вимогам;
  2. припинення юридичного існування договору;
  3. настання наслідків недійсності договору (правочину), визначених законом.

Ознаки нікчемності:

  • відсутність юридичної сили договору з моменту його укладення;
  • необов’язковість прийняття судового рішення для встановлення нікчемності правочину;
  • встановлення триваліших строків позовної давності для застосування наслідків нікчемного договору;
  • у судовому процесі встановлення нікчемності розглядається як елемент фактичних обставин справ, тому може констатуватися у мотивувальній частині рішення про вирішення спору, що виник із договору;
  • нікчемність договору може бути усунута винятково у випадках, прямо передбачених законом шляхом визнання договору недійсним у судовому порядку.

Погоджуючись з деякими з перелічених ознак, підкреслимо неприйнятність окремих тверджень. Зокрема, це стосується тези щодо необов’язковості прийняття судового рішення для встановлення нікчемності договору. Вище обґрунтовувались положення, відповідно до яких відсутність судового рішення, яким визнається нікчемним (недійсним) конкретний правочин (договір) унеможливлює захист порушених прав сторони правочину (договору), оскільки не дає змоги застосувати передбачені законом правові наслідки недійсності (нікчемності) правочину.

Для правочину суттєвими є лише дві умови:

  • юридичні дії мають спричинити зміни у вже наявних юридичних відносинах: зміни можуть полягати у встановленні будь-якого права, яке раніше не існувало, або у переводі права від однієї особи до іншої, або у припиненні права;
  • юридична дія має бути спрямована на зміну наявних юридичних відносин, з метою проведення цих дій.

(Дії, не скеровані на відповідні зміни, не можуть розглядатися як правочин.)

Отож, нікчемний правочин не приводить до зміни існуючих юридичних відносин. Але це повинен постановити суд.

Судова практика у справ про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним

Про окремі аспекти судової практики, в питанні недійсності договорів оренди земельної ділянки, добре описується в статті Ніна Кучерук, «Jurimex, ЮК» адвокат, керівник судової практики, яка опублікована в професійному юридичному виданні «Юридична газета» від 1 квітня 2016 року, а саме:

У постанові від 29.09.2015 р. у справі №925/2375/14 Вищий господарський суд України дійшов висновку про визнання недійсним договору оренди з моменту його вчинення, зазначивши, що приписи ч. 1 ст. 236 ЦК України щодо моменту недійсності правочину (будь-якого: нікчемного чи оспорюваного) не передбачають можливість іншого різного визначення моменту недійсності правочину, у тому числі, залежно від моменту прийняття судового рішення.

Натомість, іншої позиції дотримується Верховний Суд України у своїй постанові від 01.07.2015 р. у справі №3-195гс15, вказуючи на можливість визнання договору оренди недійсним лише на майбутнє. Своє рішення суд вищої інстанції мотивує тим, що фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює (у разі його недійсності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, а тому, з огляду на ч. 3 ст. 207 ГК України, такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.

Зазначений правовий підхід видається суперечливим та не узгоджується з нормами чинного законодавства. По-перше, єдиною нормою, яка визначає момент недійсності правочину є ч. 2 ст. 236 ЦК України, відповідно до якої нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Інших правил, які б встановлювали цей момент, у тому числі щодо договорів оренди землі, жодний законодавчий акт не містить.

По-друге, ч. 3 ст. 207 ГК України, на яку посилається Верховний Суд України при обґрунтуванні свого висновку, не визначає момент, з якого настає недійсність правочину, а лише вказує на наслідки його недійсності. Так, відповідно до вказаної правової норми, виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Аналогічні ч. 3 ст. 207 ГК України положення містяться у ч. 2 ст. 236 ЦК України, відповідно до якої, якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Тобто як ст. 207 ГК України, так і ч. 2 ст. 236 ЦК України лише визначають правові наслідки, які настають у разі встановлення факту недійсності договору.

По-третє, постанова Верховного Суду України від 01.07.2015 р. у справі №3-195гс15 фактично ґрунтується на помилковому ототожненні поняття «договору» та «зобов’язання», які є різними цивільно-правовими категоріями. Зокрема, відповідно до ст. 11, 509 ЦК України, договір є лише однією з підстав виникнення відповідного зобов’язання. Натомість, як вбачається з вищезазначеної постанови, суд посилається на ч. 3 ст. 207 ГК України, у якій йдеться про визнання недійсним та припинення на майбутнє зобов’язання, а не договору.

По-четверте, у вказаній ситуації видаються надуманими мотиви суду щодо неможливості проведення між сторонами двосторонньої реституції у разі фактичного користування майном на підставі договору оренди, оскільки чинне законодавство не ставить визначення моменту недійсності такого договору у залежність від можливості застосування двосторонньої реституції. До того ж правові наслідки недійсності договорів оренди чітко визначені ч. 2 ст. 216 ЦК України, відповідно до якої, у разі недійсності правочину, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Таким чином, наразі у правозастосовчій діяльності сформувалися суперечливі правові підходи щодо визначення моменту недійсності договору оренди, предмета оспорювання тощо. Наявність зазначених правових позицій на рівні постанов Верховного Суду України може призводити до труднощів у застосуванні відповідних правових норм судами нижчих інстанцій, для яких висновки вказаного судового органу є обов’язковими. У свою чергу, у разі невідповідності висновків Верховного Суду України законодавству, суди вправі користуватись наданим їм Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» правом відступу від таких висновків з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Позиції судів щодо визнання договорів оренди земельної ділянки недійсними

Під час захисту охоронюваних законом інтересів та прав власників земельних ділянок у сфері орендних правовідносин важливою гарантією є порушення істотних умов договору оренди та встановлення відсутності волевиявлення особи на укладання договору оренди з підстав визначених чинним законодавством, що породжує в собі вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним у судовому порядку.

Наприклад, колегія суддів судової палати у цивільних справах ВССУ ухвалою від 02.11.2016 року у Справі № 193/1637/15-ц 22-ц/774/329/К/17, за результатами розгляду в судовому засіданні касаційної скарги на рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 17 березня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 травня 2016 року щодо визнання договору оренди недійсним - скасовано, та справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зокрема з підстав неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Зважаючи на вищевикладене колегія суддів суду касаційної інстанції визначила, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про наявність волевиявлення позивача на укладення договору оренди належної йому земельної ділянки з відповідачем строком на 10 років, не надав належної оцінки в розумінні ст. 212 ЦПК України висновку експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 26 березня 2013 року № 58/04-30; не врахував, що відповідач не погоджуючись з висновком проведеної експертизи, не надав належних та допустимих доказів на її спростування. Також судом апеляційної інстанції не надано належної правової оцінки доводам позивача щодо укладення договору оренди з відповідачем строком саме на п'ять років (з 2008 по 2013 роки), а не на десять, як зазначено в оспорюваному договорі оренди земельної ділянки, у зв'язку із чим є передчасним висновок апеляційного суду про погодження сторонами усіх істотних умов договору з огляду на отримання позивачем орендної плати за вказаний період.

Вказані вище обставини свідчать про неповне встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що у свою чергу призвело до неправильного вирішення спору, а тому ухвалене судом рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У свою чергу колегією судів Апеляційного суду Дніпропетровської області у Справі № 193/1637/15-ц 22-ц/774/329/К/17 ухвалено нове рішення від 14 лютого 2017 року яким було задоволено апеляційну скаргу та визнано договір оренди земельної ділянки (правочину) недійсним, з наступних підстав. У порушення зазначених норм цивільно-процесуального законодавства, суд першої інстанції, вирішуючи спір, обмежився оцінкою дотримання позивачем строку позовної давності, не з'ясувавши, чи доведено порушення його законних прав та інтересів взагалі.Стаття 261 ЦК України передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. З матеріалів справи видно, що позивач довідався про порушення свого права у 2013 році, у зв'язку із чим, звернувся за захистом порушених прав до органів міліції, а тому звернення до суду із позовом у грудні 2015 року у межах строку позовної давності, передбаченого ст.257 ЦК України. Зважаючи на вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що матеріалами справи доведено відсутність волевиявлення позивача на укладення договору оренди належної йому земельної ділянки з відповідачем строком на 10 років, що підтверджується висновком експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 26 березня 2013 року № 58/04-30. Колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи містять докази отримання позивачем орендної плати протягом 2008-2013 роки, а звернення у 2013 році позивача до правоохоронних органів про захист порушених прав свідчить про відсутність його згоди на оренду його земельної ділянки по закінченню обумовленого 5 річного терміну оренди. Тобто сторонами не було досягнуто згоди про оренду земельної ділянки на 10 років, що є істотною умовою договору.

Отримано з https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php?title=Визнання_договору_оренди_земельної_ділянки_недійсним_(нікчемним)&oldid=4809