Необхідна оборона. Особливості кримінально-правового регулювання

Матеріал з WikiLegalAid

Нормативна база

Право на необхідну оборону

Право на необхідну оборону – найдавніше право людини. Про нього йде мова у «Руській правді», в інших, більш пізніх законодавчих актах. Необхідна оборона – один з найважливіших юридичних інститутів. Її значення полягає в тому, що вона є однією з найважливіших гарантій реалізації гарантованого Конституцією права на захист від протиправних посягань.

Стаття 27 Конституції України передбачає, що кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань, а ст. 41 – гарантує непорушність права власності.

Положення Конституції доповнюються і конкретизуються статтею 36 Кримінального кодексу України, в якій зазначено (ч. 1): «Необхідною обороною визначаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони». «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно-небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади» (ч. 2 ст. 36 КК). Хоча держава і визначила у законодавчому порядку право на самозахист, але до цього часу багато питань, які стосуються даного інституту кримінального права, залишаються спірними як у теорії, так і на практиці. Як показали неодноразові дослідження практики, громадяни не завжди реалізують своє право на необхідну оборону, небезпідставно побоюючись притягнення до кримінальної відповідальності за перевищення її меж. Не є таємницею, що до осіб, які мають професійну, спеціальну підготовку, володіють прийомами боротьби, зброєю, теоретики та практики пред’являли завищені вимоги щодо застосування засобів захисту, по суті – діяти з «оглядкою».

Підстави та умови необхідної оборони

Підставами необхідної оборони за змістом ч. 1 ст. 36 КК України є суспільно небезпечне посягання та необхідність в негайному його відверненні. Суспільно небезпечним посяганням визнається не тільки злочинне посягання, а й будь-яке інше суспільно-небезпечне посягання, що не є злочином. Воно може полягати не лише у нападі, але й у діях, що не мають характеру нападу. Умовою необхідної оборони є наявність суспільно небезпечного посягання, яке означає, що воно повинно бути наявним, дійсним, реальним, а не в уяві особи, тобто таким, що фактично розпочалось і ще не закінчилось. Як правило, виявляється воно в активних умисних діях особи, що здійснює посягання: застосування насильства, намагання протиправно заволодіти майном, заподіяти шкоду, перешкодити нормальній роботі підприємств, установ, організацій, тощо. Як зазначено в пункті 2 абзацу 2 постанови №1 від 26 квітня 2002 року Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону»:«… стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.» Виходячи із змісту постанови, немає необхідності вичікування нанесення першого удару правопорушником. Негайність відвернення чи припинення наявного суспільно небезпечного посягання є істотним елементом підстав необхідної оборони, яке означає, що громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає. Вона може виражатися у різних формах: спричиненні шкоди здоров’ю різної ступені тяжкості, у позбавлені волі, пошкоджені майна тощо. Як свідчить практика, найчастіше особі, яка посягає, завдається шкода здоров’ю. Якщо посягання вже закінчено і це усвідомлюється потерпілим, стан необхідної оборони виключається, але виникає право на затримання злочинця. Разом з тим, якщо захист здійснено безпосередньо хоча б і за закінченим посяганням, але для особи, яка обороняється момент закінчення посягання не був ясним, стан необхідної оборони не втрачається. При необхідній обороні шкода завдається лише тому, хто посягає. Якщо шкода заподіяна іншим особам, вона не підпадає під ознаки необхідної оборони. В цих випадках питання про відповідальність вирішується на загальних підставах. Не допускається необхідна оборона проти правомірних дій інших осіб, навіть якщо ними заподіяна шкода інтересам, що охороняються, щодо осіб, які діють в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, при виконанні професійних, службових обов’язків.

Перевищення меж необхідної оборони

Важливою ознакою необхідної оборони є її співрозмірність, тобто межі її правомірності. Безпосередньо в Законі вони не визначені, але при цьому слід враховувати характер, ступінь суспільно небезпечного посягання і обстановку захисту. Чим більша небезпечність посягання, тим більші межі допустимості шкоди (наприклад, тяжкі тілесні ушкодження, вбивство). Обстановка захисту залежить від фактичного співвідношення сил, можливостей і засобів особи, яка захищається, і особи , яка посягає. Межі співрозмірності випливають із змісту ч.ч. 2 і 3 ст. 36 КК України. За ч. 3 ст. 36 КК України перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України. В інших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином. Особа, яка захищається, повинна усвідомлювати про явну невідповідність тяжкої шкоди, яку вона завдає, характеру і ступеню посягання та обстановці захисту. Вирішальним тут є суб’єктивне ставлення особи до заподіяної шкоди, тобто вона має місце при наявності прямого умислу. Відповідно до пункту 5 постанови №1 від 26 квітня 2002 року Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону», для того, «щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, повинні враховуватись не лише відповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини», (наприклад, наявність зброї, інших предметів, загрозливі висловлювання, рухи, поведінка, тощо). Питання про співвідношення суспільно небезпечного посягання і захисних дій вирішується у кожному конкретному випадку. Закон не вимагає, щоб знаряддя чи засоби, які використовуються для захисту були адекватними тим, які застосовує особа, що здійснює посягання, наприклад, вогнепальна зброя проти металевого прута, чи коли той, хто посягає, взагалі не використовує ніяких знарядь, предметів, але за своїм фізичними параметрами переважає особу, яка захищається, володіє прийомами боротьби тощо. За певних обставин неозброєна особа може становити значну небезпеку для життя чи здоров’я. Встановлення, оцінка та кваліфікація цих обставин у правозастосовчій практиці є досить складними. Наприклад, застосування вогнепальної зброї проти особи, яка наносить удар кулаком. При поверхневому підході це може розцінюватись як явна неспіврозмірність засобів захисту і небезпечності посягання, тобто як перевищення меж необхідної оборони. Але нанесення удару кулаком може потягти наслідки рівнозначні пострілу із пістолета. Наприклад, особа володіє прийомами боксу, східних єдиноборств. Крім того у особи, яка захищається, не залишається часу на аналіз цих обставин, оскільки вона повинна діяти негайно, що є вимогою кримінального закону (ч. 1 ст. 36 КК України). За ст. 37 КК України Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

Умови за яких особа не підлягає кримінальній відповідальності

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно-небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК України). Дії, вчинені у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено й межі, вважаються правомірними і не можуть бути підставою для притягнення особи не тільки до кримінальної, а й до цивільно-правової чи будь-якої іншої юридичної відповідальності. Межі заподіяння шкоди особі, яка вчиняє посягання, законом чітко не визначені. Що слід розуміти під заподіянням шкоди «необхідної і достатньої в даній обстановці»? На практиці виникають ситуації, які призводять до різноманітної оцінки дій особи, яка захищається, а внаслідок неправильної їх кваліфікації – до винесення неправосудних вироків. Слідчі і судові органи повинні давати правову оцінку діям особи, яка захищається і особи, яка вчиняє посягання, з точки зору їх співрозмірності. Оціночні ознаки є недосконалим і складним явищем, вносять певну невизначеність і труднощі при розгляді справ про необхідну оборону. Невідомо ще, хто залишиться в ролі обвинуваченого, а хто – потерпілого.

Застосування зброї або будь-яких інших предметів для захисту

Частина 5 ст. 36 КК України дає право громадянину на застосування зброї або будь-яких інших предметів для захисту від нападу озброєної особи, групи осіб, при відверненні протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення і, незалежно від тяжкості заподіяної шкоди тому, хто посягає, звільняє його від кримінальної відповідальності. Однак і за таких умов це право не надає громадянину або особі, яка виконує свої професійні обов’язки по захисту законних інтересів, впевненості у правильності застосування зброї чи інших предметів для самозахисту. За певних обставин особи, які їх застосували під час захисту (наприклад, при відсутності свідків), з потерпілих можуть перетворюватись у підозрюваних у вчиненні злочину, бувають менш захищеними, змушені виправдовуватися щодо правомірності своїх дій. Реалії полягають у тому, що громадяни, як правило, не володіють окремими нюансами, знаннями щодо умов правомірності необхідної оборони або перевищення її меж. Навіть професіоналам-юристам, постфактум, буває складно визначитися щодо правомірності чи неправомірності дій особи, яка захищалась. Як показує практика, громадяни рідко використовують право на необхідну оборону. Виникає чимало проблем і при застосуванні вогнепальної зброї працівниками правоохоронних органів. За своїм змістом ч. 5 ст. 36 КК України фактично дає абсолютне право на застосування зброї при зазначених в ній обставинах, незалежно від тяжкості наслідків, аж до заподіяння смерті. При всій позитивності цієї норми, однозначно оцінювати її не можна. Проблемним і спірним є питання щодо застосування технічних засобів, пристроїв для захисту від посягання. Ні у законі, ні у відповідній постанові Пленуму Верховного Суду України про це не згадується. Мова йде не про звичайні засоби попередження проникнення у житло чи інше приміщення, а про ті, які за своїми характеристиками можуть заподіяти тілесні ушкодження будь-якого ступеню тяжкості або призвести до смертельного наслідку. Встановлення таких засобів заздалегідь для «можливого» попередження проникнення на об’єкт власності, більшістю теоретиків і практиків вважається такими, що не відносяться до правомірних умов необхідної оборони, і не виключають кримінальної відповідальності при настанні відповідних наслідків, оскільки відсутні наявність і реальність посягання. Якщо ж аналізувати ч. 5 ст. 36 КК України, якою передбачена можливість застосування «засобів чи предметів» для захисту «протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення», то вона не дає відповіді на питання – чи вони можуть бути застосовані безпосередньо тільки самою особою, на об’єкт власності якої здійснене посягання, чи ці засоби і предмети можуть бути застосовані і у її відсутність? В першому і другому варіанті фактично здійснюється мета захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, але правові наслідки такого захисту можуть бути протилежними – або визнаються правомірними, або злочинними. У зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання, не виключаються проблеми із застосуванням норм про необхідну оборону щодо діянь , які формально передбаченні КК, але через малозначність не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди інтересам фізичних чи юридичних осіб. Доцільно було б ввести в ст. 36 КК України (або окремо) і норму, яка б передбачала відповідальність за провокацію необхідної оборони. Слід визнати, що за своїм змістом ст. 36 КК України носить загальний, уніфікований характер і вона не може належним чином забезпечити регламентацію усіх особливостей оборони у різних сферах суспільних правовідносин. Реформа інституту необхідної оборони ставить нові правозастосовчі завдання. Вирішення їх у законодавчому порядку надало б громадянам більшої впевненості у захищеності їх від кримінального переслідування і реалізації права на необхідну оборону та сприяло б активізації боротьби зі злочинністю.

Судова практика

  • Постанова Верховного Суду від 26.04.2018 у справі № 342/538/14-к (закон передбачає винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду посягаючому. Цими винятками є – напад озброєної особи, напад групи осіб або протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення. У таких випадках шкода, заподіяна особі, яка посягає, не обмежена ніякими межами, аж до позбавлення посягаючого життя).
Отримано з https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php?title=Необхідна_оборона._Особливості_кримінально-правового_регулювання&oldid=26508