Примусове виконання рішення про відібрання дитини

Нормативна база

• Сімейний кодекс України
• Цивільний кодекс України
• Цивільний процесуальний кодекс України
• Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року
• Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року
• Закон України "Про охорону дитинства"
• Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування"
• Закон України "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей"
• Закон України "Про виконавче провадження"
• Наказ Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 "Про затвердження Інструкції з організації примусового виконання рішень"
• Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 "Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя"

Рішення про відібрання дитини

Дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року).

Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав застосовується у випадку:

1. ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;
2. жорстоко поводяться з дитиною;
3. є хронічними алкоголіками або наркоманами;
4. вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
5. в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання (стаття 170 Сімейного кодексу України).
   

За загальним правилом подібний захід застосовується за рішенням суду, однак у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.
В такому разі під час постановлення рішення про відібрання дитини від батьків орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити про це прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав (частина друга статті 170 Сімейного кодексу України).
Відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав є тимчасовим заходом на відміну від позбавлення цих осіб батьківських прав, яке має безстроковий характер. Тому якщо зникнуть підстави, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками (наприклад, той з батьків, хто був психічно хворим, видужав, батьки перестали бути хронічними алкоголіками або наркоманами), суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини, при цьому суд керується інтересами дитини.

Обов’язкова участь органів опіки та піклування
Розгляд справи про відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав здійснюється судом з обов'язковою участю органу опіки і опікування. Під час ухвалення рішення суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) у разі здійснення такого супроводу. Одночасно з рішенням питання про обмеження батьків в їх правах суд вирішує і питання про стягнення аліментів на дитину з батьків або одного з них.

Кому передається дитина
У разі постановлення судом рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам (за їхнім бажанням) або органові опіки та піклування.
Необхідною умовою передачі дитини другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам є їхня згода на це, яка надається у письмовій формі. І тільки в разі відсутності у дитини будь-яких родичів або неможливості передачі дитини жодній з вказаних фізичних осіб дитина передається органу опіки та піклування, який зобов'язаний забезпечити її тимчасове влаштування, вирішити питання про встановлення опіки чи піклування над нею та вживати заходів щодо захисту її особистих та майнових прав.
Оскільки названі особи є кровними родичами дитини, передача дитини їм забезпечує право дитини на проживання в сім'ї, передбачене статтею 4 Сімейного кодексу України.

Відібрання дитини від другого з батьків:

якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (частина перша статті 162 Сімейного кодексу України).

Цікаво! Рішення Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року у справі № 752/17200/17

Примусове виконання рішення про відібрання дитини

Примусове виконання рішення про відібрання дитини здійснюється органами державної виконавчої служби в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", на підставі виконавчих листів, що видаються судами.

Увага! Приватний виконавець не наділений повноваженнями здійснювати виконання рішення про відібрання дитини (стаття 5 Закон України "Про виконавче провадження".

Під час примусового виконання рішення суду про відібрання дитини обов'язковою умовою для проведення виконавчих дій є присутність особи, якій дитина передається на виховання, та представників органів опіки та піклування. Державний виконавець може звернутися до суду з заявою про поміщення дитини в дитячий або лікувальний заклад (стаття 64 Закон України "Про виконавче провадження".

У разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини (пункт 3 розділу IX Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5).
Розшук боржника - фізичної особи або дитини здійснюють органи внутрішніх справ.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до уповноваженого органу із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до Цивільного процесуального кодексу України, порушено їх права чи свободи.

Умисне перешкоджання виконанню рішення суду

У разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (1700 грн.), та встановлює новий строк виконання.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі (3400 грн.) та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення (статті 75 Закону України "Про виконавче провадження").

Вирішення питання щодо розшуку боржника або дитини

Розшук боржника або дитини оголошується за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача. Суд має право витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання про оголошення розшуку.
Суд розглядає подання державного виконавця протягом 10 днів (стаття 438 Цивільного процесуального кодексу України).