Звільнення з роботи у разі призову або мобілізації роботодавця-фізичної особи під час особливого періоду

Нормативна база

• Кодекс законів про працю
• Конституція України
• Закону України «Про професійний розвиток працівників»
• Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 р. № 303/2014
• Закон України від 14 травня 2015 року № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду».
• Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»

Призов або вступ на військову службу власника-фізособи — підстава для звільнення працівників

До змін п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП надавав підстави звільняти мобілізованих на військову службу. Водночас із 1 квітня 2014 року ч. 3 ст. 119 КЗпП гарантувала збереження місця роботи, посади й середнього заробітку працівнику, призваному на військову службу під час мобілізації на особливий період, але не більше одного року. Тепер же в п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП унесено корективи, і він не поширюється на випадки, коли на військову службу призвали працівника під час мобілізації на особливий період. За таких обставин немає підстав для звільнення мобілізованого працівника.

Поряд з урегулюванням питання щодо неприпустимості звільнення працівників, мобілізованих на військову службу, тепер призов або мобілізація власника-фізособи під час особливого періоду на військову службу є додатковою підставою розірвати трудовий договір із найманими у такого власника працівникам. Для цього відповідною нормою було доповнено ст.ст. 36, 40 та 431 КЗпП.
Схоже на те, що під формулюванням «власники-фіз­особи» розуміють самозайнятих осіб, які мають найманих працівників (тобто фізосіб-підприємців й осіб, що займаються незалежною професійною діяльністю). Вони є роботодавцями для працівників, із якими укладено трудові договори. Адже згідно зі ст. 21 КЗпП, трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства (установи, організації) або вповноваженим ним органом чи фізособою. Тобто останні теж можуть виступати в ролі роботодавців (ст. 1 Закону України «Про професійний розвиток працівників» від 12.01.2012 р. № 4312-VI).
Зважайте, що в п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП передбачено як одну із підстав припинити трудові відносини — призов або вступ власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу. Схоже, тут ідеться про випадки призову або вступу на військову службу, крім мобілізації в особливий період. Приміром, підприємця, який не досяг 25-річного віку, можуть призвати на строкову військову службу, або ж 30-річний підприємець може вирішити добровільно вступити на військову службу за контрактом.
Натомість у п. 10 ч. 1 ст. 40 КЗпП ідеться про призов або мобілізацію власника — фізичної особи під час особливого періоду як додаткову підставу, за якою можна звільняти працівників з ініціативи такого власника. При цьому отримувати тут попередньо згоду від профспілки власнику-фізособі не потрібно (ч. 1 ст. 431 КЗпП). Далі акцентуємо увагу лише на призові самозайнятих осіб (фізосіб-підприємців) на військову службу під час мобілізації в особливий період, що дає підстави припинити трудові відносини з найманими працівниками.Тож тепер у разі отримання мобілізаційного розпорядження, повістки самозайнята особа (фізособа-підприємець) може звільнити всіх своїх працівників без завчасного попередження. Однак, як бути з обов’язком власника-фізособи щодо остаточного розрахунку з працівниками, якщо його мобілізовано, а працівників він звільнятиме? Це питання було вирішено шляхом покладення на власника-фізособу обов’язку протягом місяця після своєї демобілізації виконати вказані в ст. 47 КЗпП обов’язки щодо остаточного розрахунку з працівниками без застосування до нього санкцій та штрафів за їх порушення.
Усе було б добре, якби не такий момент: самозайнята особа (фізособа-підприємець) може мати працівника, котрого вже мобілізовано на військову службу. І починаючи з 01.04.2014 р., згідно із ч. 3 ст. 119 КЗпП, за ним зберігають місце роботи, посаду та середній заробіток. Дотриматися цієї норми можна лише тоді, коли самозайнята особа (фізособа-підприємець) уповноважить іншу особу виконувати обов’язки щодо розрахунків із найманими працівниками.
Частково це можна вирішувати завдяки п. 25 підрозділу 10 р. ХХ ПКУ. Згідно з ним, якщо самозайнята особа (фізособа-підприємець, особа, яка провадить незалежну професійну діяльність), що має найманих працівників, мобілізована на військову службу та на строк своєї військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, уповноважує іншу особу на виплату найманим працівникам зарплати та/або інших доходів, то обов’язок із нарахування та утримання ПДФО з таких виплат на строк військової служби самозайнятої особи несе ця вповноважена особа. Аналогічний підхід передбачено й щодо обов’язку самозайнятих осіб (фіз­осіб-підприємців) обчислювати, нараховувати та звітувати про сплату ЄСВ (крім сплати ЄСВ) за найманих працівників (п. 92 р. VIIІ Закону про ЄСВ).
Проте, яким чином фізособа-підприємець, котрого мобілізовано на військову службу 20.03.2014 р., може, виконуючи в польових умовах військові обов’язки з несення служби, уповноважити когось на виконання своїх обов’язків щодо розрахунків із працівниками? Єдине що, так це клопотати перед керівництвом військового підрозділу, щоб узяти відпустку й вирішити це питання шляхом оформлення відповідних документів на вповноважену особу й доручення їй указаних обов’язків щодо розрахунків за виплатами працівникам.

Компенсація середнього заробітку мобілізованим працівникам із бюджету

Нова редакція ч. 3 ст. 119 КЗпП указує, що поряд зі збереженням місця роботи й посади за мобілізованими працівниками їм не зберігають (як це було починаючи з 01.04.2014 р.), а компенсують середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, у  яких вони працювали на час призову (незалежно від підпорядкування та форми власності), за рахунок коштів Держбюджету в порядку, визначеному Урядом. До того ж гарантія щодо збереження за мобілізованими на військову службу працівниками, але не більше року, місця роботи, посади й компенсації із бюджету середнього заробітку поширюється й на працівників, мобілізованих на військову службу починаючи з 18.03.2014 р. Тобто з дати набрання чинності Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17.03.2014 р. № 303/2014 (далі — Указ № 303).
До того ж, якщо ч. 3 ст. 119 КЗпП було викладено в новій редакції, то ч. 2 ст. 39 Закону про військову службу не зазнала жодних змін. Там, як і раніше, мовиться саме про збереження за мобілізованим на військову службу працівником його середнього заробітку. Тож або це промах законодавців, або ж усе-таки й у ст. 119 КЗпП ідеться про збереження роботодавцем середнього заробітку.
Можливо, діятиме такий же механізм отримання компенсації середнього заробітку від військкоматів, як і у випадку виклику військовозобов’язаного працівника на військові збори. Детальніше про розрахунки підприємства за виплатами з військкоматами — у матеріалі «Військові збори: облік виплат працівникові й отримання компенсації» газети «Інтерактивна бухгалтерія» № 62/2014. Адже без окремого порядку Уряду незрозуміло, яким чином діятиме новий механізм отримання компенсацій.
До 08.06.2014 р. (до внесення змін Законом № 1275 у ч. 3 ст. 119 КЗпП) діяв механізм, за яким підприємство повинно було:

• зберігати за мобілізованим працівником щомісяця його середній заробіток за робочі дні за період, протягом строку його військової служби;
• нараховувати середній заробіток відповідно до Поряд­ку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100;
• нараховувати (утримувати) ЄСВ й утримувати ПДФО з нарахованої суми середнього заробітку;
• виплачувати мобілізованому працівнику його середній заробіток (за вирахуванням утримань).
  

Проблеми будуть і з реалізацією на практиці вимоги не нараховувати ЄСВ на виплати, які компенсуються з бюджету в межах нарахованого середнього заробітку працівникам, мобілізованим на військову службу. Таке доповнення внесено до ч. 7 ст. 7 Закону про ЄСВ, яке діє для мобілізованих на військову службу резервістів та військовозобов’язаних із моменту призову під час мобілізації. Тобто з 18.03.2014 р., коли набрав чинності Указ № 303.
Виходить, що фактично за весь період, починаючи з дати, коли працівника мобілізовано на військову службу й за ним зберігають середній заробіток, роботодавець отримав право «заднім числом» НЕ нараховувати суми ЄСВ на вказану суму середнього заробітку.
Ураховуючи норми ст. 58 Конституції України, зворотна дія законів у часі можлива лише для випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності (див. рішення КСУ від 09.02.1999 р. № 1-рп/99). Оскільки введення нової редакції ч. 3 ст. 119 КЗпП і звільнення від нарахування ЄСВ і утримання ПДФО не пов’язано з відповідальністю особи (окрім застосування штрафних санкцій), то й немає законодавчих підстав застосовувати ці зміни «заднім числом». Проте, зважаючи на ситуацію в країні, можна очікувати й на лояльну позицію державних органів у цьому питанні.

Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків

 Чинним законодавством передбачено низку правових норм, які регулюють трудові права працівників, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

З метою недопущення порушення трудових прав працівників зазначеної категорії, управління праці та соціального захисту населення Ніжинської міської ради інформує, що Законом України від 14 травня 2015 року № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» внесено зміни до Кодексу законів про працю України (зміни внесено 11.06.2015 року): 1) пункт 3 частини першої статті 36 «Підстави припинення трудового договору» викладено в такій редакції: «3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу». 2) частини третю та четверту статті 119 «Гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків» викладено в такій редакції: «За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».
«За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв’язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України».
Відповідно до цього Порядку компенсацію підприємствам витрат на виплату середнього заробітку працівникам провадить Мінсоцполітика України через перерахування коштів на такі цілі обласним департаментам соціального захисту, які перераховують їх до районних (міських) управлінь, а вони - підприємствам, установам, організаціям. Гарантії, визначені у частинах третій та четвертій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров’я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими (частина п’ята статті 119 КЗпП).

Зазначеним Законом до Кодексу законів про працю України внесено ще такі зміни: 

• переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці мають працівники з числа колишніх
• військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, — протягом двох років з дня звільнення зі служби (пункт 9 частини другої статті 42 КЗпП);

Не менш важливим є зміни щодо квоти для працевлаштування осіб, які звільнилися з військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу і вперше приймаються на роботу упродовж шести місяців після закінчення або припинення військової служби   (стаття  196 КЗпП).

Для працевлаштування зазначених громадян підприємствам, установам та організаціям з чисельністю штатних працівників понад 20 осіб встановлюється квота у розмірі 5 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників за попередній календарний рік. 
  
   Статтю 10 Закону України «Про відпустки» доповнено нормою про те, що щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються особам, звільненим з військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу проїзду.

Звільнення з роботи у разі призову або мобілізації власника-фізичної особи під час особливого періоду

Призов або мобілізація власника-фізособи під час особливого періоду на військову службу є додатковою підставою розірвати трудовий договір із найманими у такого власника працівниками, для цього відповідною нормою було доповнено ст. 36, 40 та 43(1) КЗпПУ. Відповідно до п.3 ст.36 Кодексу законів про працю України - призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу. Під терміном «власник-фізична особа» розуміють самозайнятих осіб, які мають найманих працівників (тобто фізосіб-підприємців й осіб, що займаються незалежною професійною діяльністю). Вони є роботодавцями для працівників, із якими укладено трудові договори. Згідно зі ст. 21 КЗпПУ, трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства (установи, організації) або вповноваженим ним органом чи фізособою (теж можуть виступати в ролі роботодавців (ст. 1 Закону України «Про професійний розвиток працівників» від 12.01.2012 р. № 4312-VI). В п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпПУ передбачено як одну із підстав припинити трудові відносини — призов або вступ власника — фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу. Тут ідеться про випадки призову або вступу на військову службу, крім мобілізації в особливий період. У п. 10 ч.1 ст.40 КЗпПУ йдеться про призов або мобілізацію власника — фізичної особи під час особливого періоду як додаткову підставу, за якою можна звільняти працівників з ініціативи такого власника. При цьому отримувати тут попередньо згоду від профспілки власнику-фізособі не потрібно (ч. 1 ст.43(1) КЗпП). У разі отримання мобілізаційного розпорядження, повістки самозайнята особа (фізособа-підприємець) може звільнити всіх своїх працівників без завчасного попередження.