Скасування заповіту, внесення до нього змін. Складення заповіту, яким змінено обсяг спадщини без зміни спадкоємця. Заповідальний відказ

Нормативна база

• Конституція України
• Цивільний кодекс України
• Закону України “Про нотаріат”
• Наказ Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 "Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України"

Вимоги до форми та змісту заповіту

Заповіт — правочин, для дійсності якого закон вимагає обов’язкового дотримання встановленої форми. Оскільки виконання заповіту можливе лише після смерті заповідача, коли виправити недолік форми заповіту вже не можливо, невідповідність форми заповіту неминучою призведе до його абсолютної нікчемності.
Як загальне правило закон встановлює письмову форму заповіту з нотаріальним посвідченням (ч. 3 ст. 1247 ЦКУ).
Заповіт особисто підписується заповідачем (пп. 1.4 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку). У разі, якщо заповідач у наслідок фізичної вади, хвороби, або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням заповіт може підписати інша фізична особа з повною цивільною дієздатністю, у порядку, встановленому ч. 4 ст. 207 ЦКУ.
У цьому випадку, як того вимагає вищезазначена норма ЦКУ, підпис іншої особи на тексті заповіту, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.
Заповіт вважається вчиненим у день та час його посвідчення, тому на ньому обов’язково повинні бути вказані не тільки місце, а й дата та час його складання (ч. 1 ст. 1247 ЦКУ).
Слідує звернути увагу на те, що заповіт, підписаний заповідачем, набуває юридичної сили, тобто сили заповіту, тільки після його посвідчення нотаріусом (або особами, які зазначені у ст.ст. 1251 та 1252 ЦКУ). Попередні або наступні дії заповідача чи нотаріуса, що вчинюються в зв’язку з складанням заповіту (складання проекту заповіту, перенесення його на спеціальний бланк нотаріальних документів, реєстрація заповіту у Спадковому реєстрі та т. і.) не мають вирішального значення для набуття чинності заповітом. Тому час складання, підписання та посвідчення заповіту завжди буде співпадати, оскільки, як зазначалося вище, юридичної сили заповіт набуває саме за умови його нотаріального посвідчення. Згідно ст. 52 Закону України “Про нотаріат” запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії. Про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, робиться запис у реєстрах для реєстрації нотаріальних дій після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається. Отже часом складання заповіту буде час, коли нотаріус вчинив запис про заповіт у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.
Нотаріально посвідчується лише той заповіт, який написано заповідачем власноручно або записано з його слів за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (ч. 2 ст. 1248 ЦКУ). У разі, якщо заповіт був записаний зі слів заповідача нотаріусом, він до його підписання повинен бути прочитаний заповідачем вголос у присутності нотаріуса, про що зазначається перед підписом заповідача (пп. 1.7 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку). У разі, коли з якихось то підстав (стан здоров’я, фізичні вади, неписьменність) заповідач не може особисто прочитати заповіт, його текст оголошується йому свідками (пп. 1.11 п. 1 глави 3 розділу ІІ Порядку). В такому випадку на заповіті робиться відповідний запис з зазначенням причин, з яких заповідач не зміг особисто прочитати заповіт. Текст заповіту також має містити відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім’я, по батькові кожного з них; дату народження; адресу місця проживання, реквізити документа, на підставі якого було встановлено їх особу. У випадках, зазначених у ч. 2 ст. 1253 ЦКУ, свідків повинно бути два. Також свідки можуть брати участь при складанні заповіту за особистим бажанням заповідача, але на такий випадок законом не регламентована кількість свідків, тому в цій ситуації при посвідченні заповіту може бути присутній і один свідок.
Зміст заповіту полягає перш за все в призначені спадкоємців з зазначенням майна, що буде передане їм в порядку спадкування. Закон закріпляє принцип свободи заповіту, у відповідності з яким заповідач має право на свій розсуд:

• заповідати майно будь-яким особам;
• будь-яким чином визначити частки спадкоємців у спадщині;
• позбавити права на спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом без зазначення причин;
• включити у заповіт інші розпорядження, передбачені правилами Цивільного кодексу про спадкування.

Крім того, заповідач може скасувати або змінити вже складений заповіт (ст. 1254 ЦКУ). Свобода заповіту полягає в тому, що заповідач не зобов’язаний повідомляти будь-кого про зміст, вчинення, зміну або скасування заповіту.

Скасування заповіту, внесення до нього змін

Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому Цивільним кодексом України (далі ЦК) для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Існування у заповідача права на скасування заповіту обумовлено правом особи, яка вчинила односторонній правочин, відмовитися від нього (ч. 1 ст. 214 ЦК). Крім скасування, заповідач має право також частково змінити заповіт.
Право на скасування та внесення змін до заповіту зберігається за заповідачем у будь-який час, за умови збереження у заповідача повної цивільної дієздатності.
Як і складання заповіту, його скасування або зміна є право чинами суворо особистого характеру, які не можуть бути вчинені через представника.
Скасування заповіту може бути зроблено заявою («пряме» скасування) або складенням нового заповіту зі зміною заповідальних розпоряджень щодо кола спадкоємців та (або) розподілу спадкового майна («непряме» скасування).
Якщо заповідач складає новий заповіт, який не змінює повністю усі умови попереднього заповіту, попередній заповіт буде вважатися дійсним у тій частині, в якій він не суперечить новому заповіту. При цьому якщо у новому заповіті немає розпоряджень, які суперечать попередньому заповіту, а він лише доповнює останній (наприклад, у першому заповіті було зроблено розпорядження на користь сина спадкодавця, а об'єктом спадкування є право власності на квартиру, а у другому заповіті спадкоємицею призначена дочка спадкодавця, на користь якої залишено вклад у кредитній установі), попередній заповіт вважатиметься повністю чинним.
Якщо новий заповіт призводить до скасування попереднього, це не має наслідком відновлення юридичної дії заповіту, який був складений до попереднього. Разом з тим, не виключеними є випадки одночасно дії одразу кількох заповітів, якщо вони не суперечать один одному (наприклад, у разі складення чотирьох окремих заповітів на користь різних спадкоємців з неоднаковими об'єктами заповідальних розпоряджень).
Проте враховуючи практичну складність співставлення двох чи кількох заповітів, при зверненні заповідача за посвідченням нового заповіту доцільніше, щоб у ньому містилася вказівка про скасування попереднього заповіту.
Не відновлюється чинність попереднього заповіту також у випадку, коли новий заповіт був визнаний недійсним, за винятком випадків, коли недійсність нового заповіту зумовлена вчиненням його заповідачем тоді, коли у момент його вчинення він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними (ст. 225 ЦК) або якщо новий заповіт визнаний судом недійсним як такий, який було вчинено під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Існування таких винятків обумовлено відсутністю волі спадкодавця на складання нового заповіту, а відтак - презумпцією волі на збереження чинними умов попередньо складеного заповіту.
Оскільки скасування заповіту та внесення до нього змін здійснюються в порядку, встановленому ЦК для посвідчення заповіту, усі вимоги, які стосуються посвідчення заповіту, мають бути враховані і при скасуванні заповіту або внесенні до нього змін. Зокрема, якщо заповіт було укладено за участю свідків, його скасування або зміна також мають здійснюватися за участю свідків.

Складання заповіту, яким змінено обсяг спадщини без зміни спадкоємця скасовує попередній заповіт

Згідно ч. 1 ст. 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
Виходячи із змісту ч.ч. 2, 3 ст. 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для того, щоб визначити який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що:

• по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту;
• по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.

При цьому за змістом ч. 3 ст. 1254 ЦК України свідчить, що складення нового заповіту, яким зменшено обсяг спадкової маси, порівняно з попереднім, але не змінено спадкодавця, скасовує попередній заповіт у відповідній частині, оскільки спадкодавець визначив спадкоємця тільки щодо частини спадщини.

Право заповідача встановити у своєму розпорядженні майном на випадок смерті заповідальний відказ (легат)

Заповідач вправі встановити у своєму розпорядженні майном на випадок смерті заповідальний відказ (легат), тобто покласти на одного або декількох спадкоємців виконання за рахунок майна, що входить або не входить до складу спадщини, будь-яких обов’язків майнового характеру на користь третіх осіб (відказоодержувачів), які набувають права вимоги виконання такого обов’язку (ст.ст. 1237, 1238 ЦКУ).
Треба звернути увагу, що легат – один із видів заповідальних розпоряджень і тому поза заповітом сили не має.
Сутність заповідального відказу полягає в тому, що зі всієї сукупності прав та обов’язків, що складають спадкове майно, зазначеній особі або особам передається за загальним правилом якесь окреме право. Відповідно, відказоодержувач (легатарій) стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.
Закон дозволяє покласти на спадкоємця, що якого переходить будинок, квартира або інше приміщення, обов’язок надати іншій особі, яка входить, а також яка не входить до складу спадкоємців за законом, право користування таким приміщенням або визначеною його частиною на період життя цієї особи або на інший строк. Треба звернути увагу на те, що право, що виникло на підставі заповідального відказу, зберігає силу і у разі зміни власника такого майна, тобто володіє ознаками речового права (права проживання). В свою чергу право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувач. Таке право не є підставою для проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.
Предмет заповідального відказу надається відказоодержувачу у формі зобов’язання, де спадкоємець – боржник, а відказоодержувач – кредитор. Природно, що при цьому право вимоги відказоодержувач має не по відношенню до всього спадкового майна і не до всіх спадкоємців, а тільки до того, частка якого обтяжена відказом.
Захисту майнових інтересів спадкоємця служить наступне закріплене в законі правило: спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно (ч. 3 ст. 1238 ЦКУ).
Спадкоємець, обтяжений заповідальним відказом, звільняється від обов’язку його виконати в наступних випадках:

• якщо відказоодержувач помер до відкриття спадщини;
• якщо він відмовився від одержання легату;
• якщо відказоодержувач позбавлений права на одержання спадщини як нікчемний спадкоємець.

Від заповідального відказу слід відрізняти особливий вид заповідального розпорядження – покладання. Суть його полягає у тому, що заповідач може зобов’язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання (ст. 1240 ЦКУ).
Оскільки покладання – це дія, спрямована на досягнення загальнокорисної мети, вимагати його виконання має право вельми широке коло осіб. Серед них, зокрема, заінтересовані особи, будь-який з спадкоємців, а також виконавець заповіту.
Заповідач має право не тільки призначити спадкоємця на свій розсуд, але й зазначити у заповіті іншого спадкоємця на той випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (ст. 1244 ЦКУ). Така правова конструкція називається підпризначенням спадкоємця, або спадковою субституцією.
Відповідно до п. 2.1. Порядку заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.
Заповіт не може містити розпоряджень, які суперечать чинному законодавству. Наприклад, не можна посвідчувати заповіт, за яким майно передається в користування спадкоємцеві, оскільки майно заповідають лише у власність. Не можуть бути висунуті умови щодо подальшого розпорядження успадкованим майном, як-то: продаж майна та передача виручених сум іншим особам, заборона відчуження успадкованого майна протягом певного строку тощо, оскільки це обмежує право власності спадкоємця на успадковане майно.