Недоговірні зобов'язання

Нормативна база

• Конституція України

• Цивільний кодекс України

Поняття та види недоговірних зобов'язань

До недоговірних зобов‘язань згідно Цивільного кодексу України відносяться:

1) зобов‘язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди;

2) вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

3) рятування здоров`я та життя фізичної особи, майна фізичної особи або юридичної особи;

4) створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

5) відшкодування шкоди.

Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов’язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов’язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Зміст позадоговірних зобов’язань базується на законі, односторонньому волевиявленні або адміністративному акті. Розглянемо більш детально кожен з видів не договірних зобов’язань.

Зобов'язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди

Публічна обіцянка винагороди регулюється главою 78 Цивільного кодексу України

Вона поділяється на два різновиди:

• публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу;
• публічна обіцянка винагороди за результатами конкурсу.

Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу

Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу - це недоговірне забов’язання, що виникає на підставі звернення до необмеженого кола осіб і полягає у виплаті майнової винагороди особі(особам), яка досягла зазначеного у сповіщенні результату.

Умови виникнення зобов’язання. Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу є одностороннім правочином, на підставі якого особа, що заявила про винагороду, стає боржником, а будь-яка особа, що відгукнулася, — кредитором. Але сама по собі публічна обіцянка не призводить до виникнення прав і обов’язків у необмеженого кола осіб, до яких вона звернена. Зміст зобов’язання. Обов’язок особи, яка публічно пообіцяла винагороду, полягає саме у виплаті цієї винагороди тому, хто надав результат, указаний у сповіщенні. Частина 3 статті 1144 Цивільного кодексу України зобов’язує особу, яка публічно обіцяє винагороду, визначити у сповіщенні її форму та розмір. Це може бути як певна річ, так і грошова сума. Нагорода може бути виражена також в іншій формі: білет на концерт артиста, який оголосив винагороду, надання зустрічної послуги і т. п. Згідно з частиною 1 статті 1148 Цивільного кодексу України у разі виконання завдання і передання його результату особі, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов’язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка його виконала першою. Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну.

Строк виконання завдання. Встановлення строку (терміну) виконання завдання не є обов’язковим і характерним для цього зобов’язання. Але особа, яка дає публічну обіцянку винагороди, має право встановити строк (термін) для виконання завдання (ст. 1146 Цивільного кодексу України). Зазначення строку свідчить про те, що особа, яка дала публічну обіцянку винагороди, пов’язана обов’язком виплати винагороди саме у цей проміжок часу, оскільки закінчення строку для передання результату є однією з підстав припинення вказаного зобов’язання (частина 1 статті 1149 Цивільного кодексу України). Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання. Поняття «розумний час» є оціночним і може бути визначеним шляхом зіставлення часу, який минув з дня публічної обіцянки, та змісту завдання.

Окрім закінчення строку на передання результату, зобов’язання, у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється також переданням результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання. У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування (ст. 1149 Цивільного кодексу України). Під реальними розуміються витрати, які забезпечували діяльність, спрямовану на виконання завдання

Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу

Публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу зобов'язує особу, яка оголосила про виплату спеціальної винагороди за краще виконання певної роботи, виплатити обіцяну винагороду особі, робота якої визнана достойною відповідно умов конкурсу. Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник конкурсу). Сторонами конкурсу виступають його засновники та учасники. Залежно від залучення засновником конкурсу до участі в конкурсі чи то широкого загалу, чи обмеженого кола осіб, визначених до оголошення конкурсу, публічні конкурси поділяються на відкриті і закриті.

Відкритий конкурс - пропозиція засновника адресована всім бажаючим, тому засновник не має права відмовити в прийнятті роботи чи оцінці її результату будь-якій особі, яка бажає стати учасником конкурсу.

Закритий конкурс - засновник запрошує до участі у ньому персональних учасників, тобто пропозиція взяти участь у такому конкурсі направлена певному колу осіб за вибором засновника. Коло учасників закритого конкурсу обмежене і заздалегідь відоме засновнику.

Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Оголошення про конкурс може бути зроблене й іншим чином.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо.

Засновник конкурсу має право змінити його умови до початку конкурсу. Зміна умов конкурсу після його початку не допускається. Про зміну умов конкурсу має бути оголошено в тому ж порядку, в якому було оголошено конкурс. Якщо у зв'язку зі зміною умов конкурсу участь у ньому для особи втратила інтерес або стала неможливою, ця особа має право на відшкодування засновником витрат, які були понесені нею для підготовки до участі в конкурсі. Цивільний кодекс України передбачає право засновника конкурсу відмовитись від його проведення і вказує на підстави та правові наслідки такої відмови (ст. 1153 Цивільного кодексу України)

Виконання зобов’язання із публічного конкурсу проходить в декілька етапів:

• Перший етап полягає в оголошенні конкурсу, яке являє собою умовний, основний, односторонньо-уповноважуючий правочин, що зобов’язує засновника конкурсу видати переможцю винагороду. Останні мають право подати роботи згідно з умовами конкурсу.
• Другий етап — це подання учасниками конкурсу робіт засновнику.
• Третій етап — винесення оціночного рішення, яке виступає допоміжним односторонньо-уповноважуючим правочином. На підставі оціночного рішення із числа учасників конкурсу виокремлюється один (або кілька, якщо це встановлено умовами конкурсу) переможець конкурсу.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Він визначається в порядку, встановленому засновником конкурсу. Стаття 1154 Цивільного кодексу України передбачає оголошення результатів конкурсу в тому ж порядку, в якому було оголошено сам конкурс. Конкурсні правовідносини припиняються після виплати обіцяної засновником конкурсу винагороди.

Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення

Вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення — це таке недоговірне зобов’язання, яке виникає на підставі здійснюваних однією особою (гестором) юридичних та/або фактичних дій в умовах небезпеки настання невигідних майнових наслідків і неможливості отримати згоду заінтересованої особи (домінуса), для її вигоди і яке полягає в обов’язку останнього відшкодувати понесені витрати.

Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення,зобов'язана:

1)за першої нагоди повідомити цю особу про свої дії (ч. 2 ст. 1158 Цивільного кодексу України ). Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, в подальшому до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір (наприклад: доручення, зберігання);

2)вжити всіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи, якщо не має можливості повідомити про такі дії цю особу (ч. 3 ст. 1158 Цивільного кодексу України );

3)взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема, обов'язки щодо вчинених правочинів (ч. 3 ст. 1158 Цивільного кодексу України );

4)негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано (ст. 1159 Цивільного кодексу України ).

Правові наслідки вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення можуть виникнути лише за наявності умов, прямо передбачених у законі, а саме:

1) майновим інтересам особи загрожувала реальна небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків;

2) між учасниками правовідносин, що виникають, відсутні будь-які договірні відносини. Якщо між сторонами був укладений відповідний договір (доручення, зберігання, охорони, перевезення тощо), то відносини, які виникли, регулюються його нормами.

3) вчинення дій з відвернення небезпеки від майна:

• не входить до кола службових обов'язків особи, яка ці дії вчинила (дії пожежника, охоронця, сторожа та ін.);
• не пов'язане із статутною діяльністю певної організації (наприклад: благодійного фонду тощо);
• не випливає із вимог закону (наприклад: дії батьків, опікунів стосовно малолітніх дітей, недієздатних осіб тощо);

4) дії вчиняються саме в інтересах іншої особи, тобто особа, яка їх вчиняє, не має свого самостійного інтересу при таких діях.

Особа, в майнових інтересах якої були вчинені дії без її доручення, зобов'язана відшкодувати особі, яка їх вчинила, фактично зроблені витрати, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії .

Рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи

Зобов’язання з рятування здоров’я та життя фізичної особи — це таке недоговірне зобов’язання, яке виникає з односторонньої правомірної дії (дій) рятувальника, спрямованої на відвернення реальної загрози здоров’ю та життю іншої особи, і полягає у відшкодуванні державою в повному обсязі шкоди, зазнаної рятувальником. Стаття 1161 Цивільного кодексу України містить безумовний обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, у повному обсязі.

Сторонами в цих зобов'язаннях виступають:

• фізична особа (рятувальник), яка понесла майнові збитки, отримала каліцтво чи ушкодження здоров'я, коли без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози:

а) життя чи здоров'я іншої особи;

б) майно іншої особи;

• держава або фізична особа, життя чи здоров'я якої рятувалося, або власник (володілець) врятованого майна.

За об'єктом рятування зобов'язання можуть бути поділені на дві групи:

1) рятування життя та здоров'я фізичної особи;

2) рятування майна іншої особи.

Підставами виникнення зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи є:

1) наявність реальної загрози для здоров'я та життя фізичної особи;

2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо іншої особи дії, тому лікарів, пожежників та інших осіб не визнано суб'єктами таких зобов'язань;

3) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя фізичної особи;

4) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи.

Зобов'язання, що виникають із рятування, не поширюються на дії осіб, які здійснюють рятування життя та здоров'я фізичних осіб, майна фізичних або юридичних осіб при виконанні своїх професійних (трудових) обов'язків наприклад, пожежники, лікарі, ветеринари, працівники органів поліції, Міністерства надзвичайних ситуацій та ін.

Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

Згідно зі статтею 1163 Цивільного кодексу України фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Небезпека в актах законодавства, а також в інших статтях глави 81 Цивільного кодексу України тлумачиться за допомогою тотожної категорії "загроза", яку в контексті цивільного законодавства можна визначити як потенційну можливість заподіяння шкоди здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, якщо є реальні підстави очікувати її заподіяння. Реальність заподіяння шкоди є оціночним поняттям і визначається особою, яка потенційно постраждає від такого заподіяння.

Сторонами в зобов'язаннях, які при цьому виникають, виступає потенційний заподіювач шкоди, тобто особа, яка своїми діями чи бездіяльністю в майбутньому може заподіяти шкоду, та патетичний потерпілий від таких дій, тобто особа, якій може бути завдана шкода такою діяльністю в майбутньому.

Cубєктами зобов’язання можуть виступати як фізичні , так і юридичні особи.

Об'єктами цих зобов'язань є життя, здоров'я та майно фізичної особи або майно юридичної особи, яким загрожує небезпека.

Небезпека заподіяння шкоди життю, здоров'ю чи майну в майбутньому може стати підставою для заборони діяльності, яка створює таку небезпеку.

Ця небезпека може полягати:

а) в проведенні будівельних робіт без належного дозволу і кваліфікації (перебудування в квартирі чи будинку, прибудова тамбуру тощо);

б) у виконанні інших робіт без відповідного дозволу і кваліфікації (проведення газу, світла, водопроводу тощо);

в) в утриманні диких тварин (рись, ведмідь), плазунів (крокодилів), гадюк, пітонів, службових собак та собак бійцівських порід в домашніх умовах без відповідного дозволу;

г) у здійсненні підприємницької діяльності або виконанні інших небезпечних робіт в домашніх умовах тощо.

У разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати:

- вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;

- відшкодування завданої шкоди;

- заборони діяльності, яка створює загрозу.

Якщо, незважаючи на вимоги особи усунути загрозу або внаслідок неефективного її усунення, було завдано шкоду, вона відшкодовується на загальних підставах, передбачених Цивільним Кодексом України.

Відшкодування шкоди

Зобов'язання із заподіяння шкоди (інколи їх називають зобов'язаннями із правопорушення або деліктними зобов'язаннями) — найпоширеніший вид недоговірних зобов'язань. Згідно зі статтею 1166 Цивільного кодексу України вони виникають внаслідок неправомірного порушення особистих немайнових, а також майнових прав фізичної або юридичної особи та спрямовані на забезпечення найбільшповного поновлення порушених прав за рахунок заподіювана шкоди або інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди.

Свою назву деліктні зобов'язання отримали від латинського слова delictum, що означає правопорушення. Вони протиставлялись договірним і «як би договірним»  зобов'язанням. Останні виникали із договорів та інших правомірних актів і регулювали відносини в їх нормальному, непорушеному стані. Делікт же мав місце в разі, коли порушення права не пов’язувалось з порушенням якогось конкретного зобов'язання між сторонами, тобто коли порушувалися абсолютні суб'єктивні права потерпілого. І якщо таким правопорушенням причинялась шкода особі, право якої було порушено, на правопорушника покладався обов'язок відшкодувати цю шкоду. Виникало зобов'язання з заподіяння шкоди або деліктне зобов'язання.

Деліктне зобов'язання — це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують будь-яке зобов'язання.

Традиційно ці зобовʼязання відносяться до охоронних правовідносин. Цією їх особливістю, спеціальним їх призначенням зумовлюється те, що вони є односторонніми зобов’язаннями, тобто, такими, де одна сторона (кредитор) має лише права, а інша (боржник) – лише  обов’язки. Деліктоздатними у цивільному праві є особи після досягнення ними 14 років. Всі вони, у тому чи іншому обсязі, відповідають за свої вчинки. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно відповідає за невиконання договірних зобов'язань або за завдання

шкоди.

Елементами цього зобов'язання є:

1) сторони (кредитор і боржник);

2) зміст (права та обов'язки сторін);

3) предмет.

Сторонами зобов'язання з відшкодування шкоди можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування.

Кредитором виступає потерпілий, а боржником, за загальним правилом, є особа, яка завдала шкоди (його ще називають деліквент). У випадках, передбачених законом, до деліктної відповідальності можуть притягуватись й інші особи (батьки малолітнього чи неповнолітнього, опікуни, піклувальники та ін.). Змістом зобов'язання з відшкодування шкоди є право потерпілого (кредитора) вимагати поновлення його майнових і особистих немайнових прав, що були порушені неправомірними діями (бездіяльністю) заподіювана шкода до того стану, в якому вони знаходились до правопорушення, і обов'язок заподіювана шкода чи інших зобов'язаних осіб (боржника) виконати такі вимоги. Предметом зобов'язання з відшкодування шкоди є дії боржника, що забезпечують найбільш повне поновлення майнових та особистих немайнових благ кредитора, яким завдана шкода.

Деліктна відповідальність є недоговірною відповідальністю. Вона настає у разі протиправного завдання шкоди будь-кому, коли правопорушник не перебуває в договірних відносинах із потерпілим. Варто зазначити, що деліктна відповідальність за завдану шкоду має на меті не тільки поновити майновий стан потерпілого, а й покарати правопорушника.

Можна виділити такі особливості деліктної цивільно-правової відповідальності:

1) відшкодування шкоди відбувається на підставі імперативних цивільно-правових норм, дію яких неможливо змінити за згодою сторін (тоді як умови договірної відповідальності можуть установлюватись договором);

2) має місце відповідальність одних осіб за шкоду, завдану іншими (статті 1176, 1177, 1178 Цивільного кодексу України тощо );

3) може настати без вини заподіювана шкода (стаття 1187 Цивільного кодексу України).

Загальними підставами виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди є:

• наявність шкоди в потерпілого;
• протиправна поведінка заподіювача шкоди;
• причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою;
• наявність вини особи, яка завдала шкоди.

Сукупність перелічених умов є загальними підставами цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду.

Законодавство виокремлюється декілька видів відшкодування шкоди, які мають свої особливості, а саме:

— відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист,

— відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певна майно,

— відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності,

— відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданою їхнім працівником або іншою особою,

— відшкодування шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, його посадовими або службовими особами, або у сфері нормотворчої діяльності,

— відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду,

— відшкодування шкоди, яка потерпіла від злочину,

— відшкодування шкоди, завданою малолітньою або неповнолітньою особою,

— відшкодування шкоди, завданої недієздатною особою, особою дієздатність якої обмежена,

— відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,

— відшкодування шкоди, завданої фізичній особі каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю,

— відшкодування шкоди, внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг),

— відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до ст. 1166 та ст. 1167 Цивільного кодексу України підлягає відшкодуванню як майнова, так і моральна шкода, якщо вона була завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю фізичній чи юридичній особі. Майновою визнається шкода, яку можна оцінити у грошовому еквіваленті. При її відшкодуванні спрацьовує принцип повного відшкодування.

Шкода, яку неможливо оцінити у грошовому еквіваленті, важається немайновою або, що те ж саме, моральною.

Моральна  шкода - це фізичні або душевні страждання, завдані фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, якими порушуються її особисті немайнові права або які посягають на належне фізичній особі майно, а також приниження честі, гідності, ділової репутації фізичної або юридичною особи.