Примусове відчуження земельних ділянок та інших об'єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності

В статті 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності є непорушним. Однак у ній же зазначається і про наявні можливості у влади примусово забирати в людей земельні ділянки, які є об'єктами їх права приватної власності. Таких випадків є декілька і всі вони чітко виписані в статті 143 Земельного кодексу України. Зокрема, серед них є і така підстава, як примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності. Як вказується в статті 147 зазначеного кодексу, підстави та порядок примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності визначаються законом. Таким актом є Закон України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності».

Стаття 1 цього Закону передбачає, що примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені (наприклад, житлових будинків і господарських споруд), з мотивів суспільної необхідності - це перехід права власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду. Тобто, без рішення суду відібрати в людини земельну ділянку, право власності на яку вона оформила в належний спосіб, ніхто не може.

== Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені із мотивів суспільної необхідності – це перехід права власності на земельні ділянки, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду. Тобто, без рішення суду відібрати в людини земельну ділянку, право власності на яку вона оформила в належний спосіб, ніхто не може. Примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності можливе лише земельних ділянок, які перебувають у приватній власності фізичних чи юридичних осіб. Таке відчуження є підставою припинення права приватної власності на землю та виникнення права комунальної чи державної власності на відчужену земельну ділянку. Підставою для примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності є неотримання згоди власника земельної ділянки на її викуп для суспільних потреб. Варто відзначити, що згідно зі статтею 15 цього Закону в примусовому порядку забрати в людини земельну ділянку до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності можуть виключно під розміщення на ній: ==

1. об'єктів національної безпеки і оборони;
2. лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації;
3. об'єктів, пов'язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення;
4. об'єктів природно-заповідного фонду;
5. кладовищ.

  Разом з цим, таке примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, допускається винятково тільки за рішенням суду з мотивів суспільної необхідності і лише у разі, якщо будівництво зазначених вище об'єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанту з урахуванням економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників. Тобто, не може бути такого, що сьогодні в особи через суд вилучили її земельну ділянку для того, щоб на ній збудувати кладовище, а завтра цю ж ділянку просто надали у власність чи користування іншій особі з тим, щоб вона на ній побудувала власний будинок чи займалася садівництвом.
   

  

Також доречно зауважити, що згідно зі статтею 16 згаданого вище Закону примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності може здійснюватися лише тоді, коли орган виконавчої влади (місцева адміністрація) чи орган місцевого самоврядування (місцева рада) не досяг з власником земельної ділянки чи інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, згоди щодо їх викупу для суспільних потреб. Тобто, вилученню земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності повинен передувати процес отримання згоди на її викуп для суспільних потреб.

Порядок примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності включає:

1. звернення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником такої ділянки щодо її викупу для суспільних потреб;
2. прийняття рішення адміністративним судом про примусове відчуження земельної ділянки. Задоволення позову є можливим у разі, якщо позивач доведе, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об'єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього власника;
3. державна реєстрація права власності держави чи територіальної громади на земельну ділянку, яка здійснюється на підставі рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки, а також документів, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, надане замість відчуженого.

Адміністративні справи про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядаються та вирішуються апеляційним адміністративним судом за місцем її розташування. Суд вирішує зазначені адміністративні справи протягом двох місяців з дня надходження позовної заяви. У разі задоволення позовних вимог рішенням суду визначається викупна ціна та порядок її виплати, а також перелік та порядок надання майна замість відчуженого. Одночасно із задоволенням позовних вимог щодо примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності суд може задовольнити вимоги щодо знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягають примусовому відчуженню.

Якщо ж потреба у використанні земельної ділянки, примусово відчуженої з мотивів суспільної необхідності, відпала, орган, який прийняв рішення про викуп цих об'єктів, протягом місяця із дня, коли йому стало відомо чи повинно було стати відомо про це, приймає відповідне рішення. Примусово відчужена земельна ділянка (її частина) може бути викуплена попереднім власником згідно з його заявою (клопотанням) та за ціною, встановленою на час повернення таких об'єктів у власність, у порядку, визначеному законом.

Зазначена заява (клопотання) має бути подана протягом шести місяців з дня отримання такими особами повідомлення або з дня публікації повідомлення у відповідному друкованому засобі масової інформації. У випадку якщо попередній власник чи його спадкоємець (правонаступник) відмовився від свого права на повернення у власність земельної ділянки (її частини) або не повідомив орган, який прийняв рішення про викуп таких об'єктів, про своє бажання скористатися цим правом, протягом шести місяців з дня отримання повідомлення, орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування може прийняти рішення про передачу такої ділянки (її частини), інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у власність або користування іншій особі в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Відмова попереднього власника чи його спадкоємця (правонаступника) від свого права на повернення у власність земельної ділянки (її частини) посвідчується нотаріально. Умови повернення у власність земельної ділянки визначаються у договорі, що укладається між органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування і попереднім власником або його спадкоємцем (правонаступником).

Нині практика із вилучення земельних ділянок з приватної власності для суспільної необхідності відсутня, оскільки дані правовідносини є новими для України. Спостерігається потреба у створенні цих відносин. Для того, щоб українська практика відповідала найкращим європейським стандартам, доцільно було б видати Верховному Суду України чи Вищому Aдміністративному Суду України Рекомендації для застосування норм Закону. Зокрема, бажаним є Узагальнення практики Європейського Суду з прав людини для правильного використання норм закону та реалізації принципу пропорційності у даних правовідносинах.