Використання практики Європейського суду з прав людини у справах шукачів притулку

Нормативна база

Законодавство України

• Конституція України

• Кодекс адміністративного судочинства України
• Закон України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції"
• Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"
• Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні. Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1

Норми міжнародного права

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Практика Європейського суду з прав людини

• Сорінг проти Сполученого Королівства
• М.С.С. проти Бельгії та Греції
• Хірсі Джамаа та інші проти Італії
• Джабарі проти Туреччини
• І.М. проти Франції
• Кебе та Інші проти України

Особливості використання практики Європейського суду з прав людини у справах шукачів притулку

Обов’язковість практики Європейського суду з прав людини

       Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. (Європейська конвенція з прав людини), яка ратифікована Україною 17 липня 1997 р., а також додаткові протоколи до неї (всі з яких ратифіковані Україною), підлягає застосуванню в Україні як частина її національного законодавства згідно із статтею 9 Конституції України. Вона має вищу юридичну силу по відношенню до всіх актів національного законодавства, за винятком Конституції України.

       Відповідно до Статті 46 Конвенції, держави-учасниці зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду у будь-яких справах в яких вони є сторонами. Аналогічне положення міститься в ч. 1 ст. 2 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Таким чином, безумовно обов’язковими для виконання є лише рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), ухвалені у конкретній справі щодо даної країни.

      Водночас, ґарантування прав, передбачених Конвенцією, неможливе без використання тлумачення Конвенції, що надається  ЄСПЛ в його справах. Так, відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), суди при вирішенні справи керується принципом верховенства права, частиною якого є визнання найвищої цінності прав людини, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Аналогічні положення містяться в інших процесуальних кодексах. Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1, суди повинні застосовувати практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Використання перекладів рішень Європейського суду з прав людини

Порядок застосування Конвенції та практики ЄСПЛ судами встановлений ст. 18 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Для цілей посилання на текст Конвенції використовується офіційний переклад, опублікований на сайті Верховної Ради України. Для цілей посилання на Рішення та ухвали суду та на ухвали Європейської комісії з прав людини, судді використовують переклади текстів рішень Суду та Комісії, надруковані в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України». Опубліковані в «Віснику» переклади також публікуються у Всеукраїнській електронній системі правової інформації та на сайті Верховної Ради України.

      У зв’язку з великою кількістю рішень ЄСПЛ, не всі з них опубліковані в «Офіційному віснику України, а щодо багатьох рішень, що винесенні проти інших країн, офіційний переклад взагалі відсутній. Багато рішень українською мовою доступні в офіційному чи неофіційному перекладі в електронній інформаційній системі Європейського суду з прав людини HUDOC. Деякі останні рішення Суду вперше публікуються в неофіційному перекладі неурядових правозахисних організацій, таких як Українська Гельсинська спілка з прав людини.

      Також, відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону України "Про виконання рішень та використання практики Європейського суду з прав людини", у разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії, суд користується оригінальним текстом. Всі оригінальні тексти публікуються в електронній інформаційній системі HUDOC. З метою полегшення розгляду судом рішень ЄСПЛ, опублікованих англійською чи французькою мовами, доцільним може виявитись також використання неофіційних перекладів російською мовою, що доступні на сайті Суду або підготовлені правозахисними організаціями.    

Обсяг практики, що підлягає використанню в справах шукачів притулку

При використанні Конвенції та практики ЄСПЛ слід мати на увазі, що Європейський суд з прав людини не є судом для біженців. Зокрема, Суд неодноразово підкреслював, що кожна держава має право контролювати перебування іноземців на своїй території. Конвенція не створює для держав обов’язку надавати притулок. Також слід мати на увазі, що Конвенція не стосується, а Суд не розглядає кожного порушення національного законодавства, а тільки порушення прав, що гарантовані Конвенцією та додатковими протоколами до неї.

      В своїй практиці відносно шукачів притулку, суд найчастіше констатує порушення Статті 2 (право на життя), Статті 3 (заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність поводження і покарання) у зв’язку з примусовим видворенням чи екстрадицією шукачів притулку до країн, де ним загрожує небезпека, а також Статті 5 (право на свободу і особисту недоторканість) у зв’язку з триманням шукачів притулку під вартою або іншими обмеженнями їхньої свободи, Статті 8 (право на приватне та сімейне життя) у зв’язку з розлученням сімей шукачів притулку, Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції, та Статті 2 (право на свободу пересування) і Статті 4 (заборона колективного вислання іноземців) Протоколу № 4. Як правило, у справах шукачів притулку не використовується Стаття 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Практика Суду щодо недопущення шукачів притулку до національної системи притулку

Європейський суд з прав людини неодноразово розглядав справи про допуск особи, яка бажає звернутися за притулком, до національної системи притулку. Найчастіше така ситуація виникає в разі прибуття особи до кордону держави (на приклад, транзитної зони аеропорту), або перехоплення особи при спробі прибути в держави поза межами державної території (на приклад, на човні в морі поза межами територіальних вод), проте можливе також недопущення особи, що вже знаходиться на національній території, до системи захисту, наприклад через ненадання можливості звернутися за статусом біженця. Як правило, в таких справах Суд констатує порушення Статті 3 (заборона катувань), Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

      У справі Хірсі Джамаа та Інші проти Італії (№ 27765/09, рішення від 23 лютого 2012 р.), ЄСПЛ розглянув заяви шукачів притулку, які намагалися потрапити до Європи на човні та були перехоплені в Середземному морі італійським патрульним кораблем поза межами територіального моря. Всі перехоплені особи були поміщені на італійські кораблі та повернуті до Тріполі. Європейський суд з прав людини констатував порушення Статті 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців),  оскільки справи кожної з перехоплених осіб не були розглянуті індивідуально, та Статті 3 Конвенції (заборона катувань) через те, що захоплені особи, знаходячись під фактичним контролем влади Італії, були примусово повернуті до Лівії, де ним загрожувала небезпека.

      У справі Кебе та Інші проти України (№ 12552/12, рішення від 12.01.2017), Суд розглянув ситуацію громадян Ефіопії та Еритреї, що нелегально проникли на торгівельне судно, яке прямувало до.   м.Миколаїв та завернулись за захистом до прикордонників.? Українською прикордонною службою ним не було надано можливості зійти на берег та звернутися з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пізніше, після процедурного наказу Суду, вказаним особам було дозволено подати відповідні заяви. Оскільки ще до рішення суду вказаних осіб було допущено до  національної системи притулку, та була відсутня безпосередня загроза їхнього примусового видворення, ЄСПЛ не знайшов порушення Статті 3 (заборона катувань), проте констатував порушення Статті 13 (відсутність належного засобу правового захисту).

      В справі Ільяс та Ахмед проти Угорщини (no 47287/15, рішення від 21 листопада 2019 р.), Велика Палата Європейського суду з прав людини розглянула заяву громадян Бангладеш про те, що вони були затримані в транзитній зоні на кордоні між Сербією та Угорщиною, і, попри явно висловлене бажання звернутися за притулком, ним не було дозволено зробити таке звернення. Суд встановив порушення Статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного розгляду їхніх звернень за притулком.

Практика щодо порушень прав шукачів притулку в ході звернення за захистом

       Сама по собі процедура звернення за захистом та порядок надання чи відмови в статусі  біженця чи додатковому захисті за національним  правом знаходяться поза юрисдикцією Європейського суду з прав людини. Однак, якщо такий неналежний розгляд призводив до порушення конвенційних прав, Суд може констатувати порушення.

      В першу чергу, особі повинно бути гарантоване право на звернення за захистом, яке органи влади не мають права ігнорувати. Показовою в цьому сенсі є справа С.Д. проти Греції (№ 53541/07, рішення від 11 липня 2009 р.). В цій справі було розглянуто звернення громадянина Туреччини, який просив притулку в Греції у зв’язку з політичними переслідуваннями. Натомість, грецькі органи влади проігнорували його звернення та негайно ув’язнили його як нелегального мігранта. Суд відзначив, що навіть усне звернення особи з висловленням бажання отримати притулок повинно бути негайно взято до уваги органами влади  та зареєстроване.  Подальше порушення полягало в тому, що письмове звернення адвоката про реєстрацію заяви про надання притулку, було двічі проігнороване органами влади та зареєстровано лише з третьої спроби. ЄСПЛ відзначив, що поважає право держав контролювати незаконний в’їзд осіб на державну територію. Однак, це не звільняє владу від обов’язку з індивідуального розгляду кожної заяви про звернення за статусом біженця. Таким чином, мало місце порушення Статті 3 Конвенції.

      При розгляді заяв про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, органи влади повинні діяти добросовісно. Прикладом порушення, що виникло з недобросовісного ставлення органів влади, є справа Чонка проти Бельгії (№ 51654/99, рішення від 05 травня 2002). В цій справі  громадян Словаччини, що просили притулку в Бельгії, запросили до поліцейського відділку, нібито для подання клопотання про визнання біженцями. Проте коли вони з’явилися, вони були затримані та поміщені до пункту тимчасового тримання іноземців. Суд вказав, що формулювання виклику було таким, що було очевидно спрямоване на запрошення якомога більшої кількості осіб з метою затримання та подальшого видворення, а затриманим не було надано правового захисту, зокрема ним не було повідомлено про цілі затримання та не надано можливості зв’язатися з юристом. Суд особливо підкреслив, що уряд не повинен створювати умови, які позбавляли б осіб правового захисту., та постановив, що мало місце порушення Статті 5 (право на свободу і особисту недорканість), Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції та Статті 4 Протоколу № 4 (заборона колективного вислання іноземців).

      В справі І.М. проти Франції (№ 9152/09, рішення від 2 лютого 2012 р.), ЄСПЛ розглянув заяву шукача притулку на те, що йому не було надано правової допомоги при зверненні за захистом та ухваленні судового рішення щодо його видворення. Скарга стосувалася того, що його адвокату було надано лише дуже короткий проміжок часу для ознайомлення зі справою та не було створено належних умов для спілкування між заявником та адвокатом. Європейський суд констатував порушення Статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

      В справі М.С.С. проти Бельгії та Греції (№ 30696/09, рішення від 21 січня 2011), Європейський суд з прав людини констатував порушення Статей 3 та 13 через ненадання шукачам притулку інформації зрозумілою для них мовою про процедуру звернення за захистом та до правозахисних організацій, що можуть надати ним безкоштовну правову допомогу. В цій справі Суд вивів правило, яке він неодноразово підтверджував в інших справах, щодо обов’язку держави розглянути звернення особи за захистом: «з огляду на значимість, яку Суд пов’язує зі статтею 3 Конвенції та незворотною природою шкоди, яка може настати, якщо ризик катувань чи неналежного поводження втілиться у життя…від державних органів вимагається незалежний та суворий контроль щодо будь-якої скарги про те, що існують суттєві підстави побоюватись поводження, яке суперечить статті 3, а також особливо швидка відповідь».

      В справі Джабарі проти Туреччини (заява № 40035/98, рішення від 11 липня 2000 р.), ЄСПЛ розглянув твердження заявниці про те, що вона звернулася до органів влади Туреччини з заявою про надання статусу біженця, проте ній було відмовлено та щодо неї було прийнято рішення про депортацію, навіть попре наявність в неї листа від УВКБ ООН, який просив органи влади надати ній захист. ЄСПЛ констатував порушення Статей 3 та 13 та вказав, що органи влади повинні брати до уваги повідомлення від УВКБ ООН про те, що особа є шукачем притулку, при розгляді заяв про надання статусу біженця або додаткового захисту.

      В практиці нерідкою є ситуація, коли особі відмовляють в статусі біженця на тій підставі, що особа раніше не зазнавала переслідувань та посилається лише на ризик таких переслідувань. В справі Абдульхані та Карімнія проти Туреччини (№ 30471/08, рішення від 22 вересня 2009 р.), ЄСПЛ зазначив: «У випадках, коли заявник стверджує, що він або вона належить до групи, що систематично піддається практиці неналежного поводження, захист відповідно до Статті 3 вступає в силу, коли заявник доведе що є підстави вважати, що таке поводження існує щодо цієї групи. В таких випадках, Суд не наполягає, аби позивач продемонстрував наявність інших рис, інакше захист Статті 3 був би ілюзорним». Інакше кажучи, особа зобов’язана лише довести, що група, до якої вона належить, піддається переслідуванню. Не існує обов’язку доводити, що сама особа зазнала таких переслідувань.

      Крім гарантій, пов’язаних зі зверненням за захистом, в практиці ЄСПЛ можна знайти вказівки щодо самої процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту. На приклад, в справі Ф.Г. проти Швеції (№ 43611/11, рішення від 23 березня 2016 р.), Європейський суд з прав людини розглянув питання про якість шведської міграційної процедури. Суд вказав, що держава несе зобов’язання з оцінки ризиків, що пов’язані з примусовим видворенням особи. Держава зобов’язана проводити таку оцінку самостійно, а не за клопотанням особи. Така оцінка повинна проводитися на підставі достовірної інформації по країні походження заявника. В якості достовірних джерел інформації були визнані доповіді УВКБ ООН та міжнародних правозахисних організацій. Подібні висновки Суд зробив і в справі А.А. проти Швейцарії (№ 32218/17, рішення від 05 листопада 2019 р.).