Обов’язок роботодавця оплатити листок непрацездатності, в якому не зазначено діагноз

Матеріал з WikiLegalAid

Ця консультація не перевірена досвідченим користувачем.
Перейти до: навігація, пошук

Нормативно-правова база

Порядок заповнення листка непрацездатності

Відсутність на роботі через хворобу працівник підтверджує документом, що називається листком непрацездатності, який має бути оформлений належним чином, оскільки є підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності – так званих лікарняних. Ця допомога надається у вигляді повної або часткової компенсації заробітку, втраченого за період хвороби.
Порядок заповнення листка непрацездатності регулюється Інструкцією про заповнення листка непрацездатності, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України 03.11.2004 532/274/136-ос/1406 (далі – Інструкція).

Відповідно до п.1 Інструкції листок непрацездатності (далі - ЛН) - це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв'язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів.
Листок непрацездатності має корінець, лицьовий та зворотній бік.

     Лицьовий бік бланка ЛН  заповнюється  лікуючим лікарем  або  молодшим  медичним  працівником  з медичною освітою. 
Зворотний бік бланка ЛН заповнюється за місцем роботи застрахованої особи. Записи в ЛН здійснюються розбірливим почерком, без помарок, синім, фіолетовим або чорним чорнилом.
Корінець заповнюється лікарем, що лікує, або молодшим медичним працівником з медичною освітою, та підписується хворим. В ньому фіксується, чи є цей листок первинним чи продовженням попереднього. Також вказуються прізвище, ім’я та по батькові непрацездатного, дата видачі листка, прізвище лікаря, номер медичної картки хворого. Корінець залишається в закладі охорони здоров’я.

Діагноз вказується на лицьовому боці, який видається хворому. Його також заповнює лікар або молодший медичний працівник з медичною освітою. Дуже важливою є інформація про первинність чи продовження листка непрацездатності (із зазначенням номеру і серії попереднього листка непрацездатності), оскільки за одним страховим випадком може бути видано кілька листів на продовження попередніх. Перші 5 днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, оплачуються роботодавцем лише за першим листком.

На лицьовому боці також зазначаються повна назва та місцезнаходження закладу охорони здоров’я, дата видачі листка, прізвище, ім’я, по батькові непрацездатного, вік, стать, місце роботи. Далі вносяться відомості щодо діагнозу.

Так, згідно з п.3.2 Інструкції у графі "Діагноз первинний" лікар указує первинний діагноз у перший день видачі ЛН. У графі "Діагноз заключний" лікар указує остаточний діагноз, а в графі "шифр МКХ-10" - шифр діагнозу відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я десятого перегляду, прийнятої 43 Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я 1 січня 1993 року (далі - МКХ-10). Діагноз первинний, діагноз заключний та шифр МКХ-10 зазначаються виключно за письмовою згодою хворого. В іншому випадку первинний та заключний діагнози та шифр МКХ-10 не вказуються.

Якщо за письмовим погодженням із завідувачем відділення з деонтологічних міркувань лікар у ЛН змінює формулювання діагнозу та шифру МКХ-10 фактичного захворювання, то він зобов'язаний зробити в медичній картці стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу та шифру МКХ-10.

Таким чином, якщо в листку непрацездатності діагноз не вказано, він все одно вважається таким, що оформлений правильно і підлягає оплаті. Про причину непрацездатності можна дізнатися за кодом, підкресленим у відповідній графі. Саме за записом у цій графі визначають, який із двох фондів соціального страхування (Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань чи Фонд соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності) фінансуватиме допомогу по тимчасовій непрацездатності працівника. До речі, пункти 2 і 4 «Причина непрацездатності» виправленню не підлягають.

Судова практика

Витяг з рішення Печерського районного суду м.Києва від 25 липня 2006 року № 2-А-216-1/06, відповідно до якого було визнано незаконними вимоги про зазначення у листку непрацездатності інформації про захворювання працівника і внесено відповідні зміни до Інструкції:


«Вимоги про подання інформації про діагноз особи за місцем її роботи є незаконними, і не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, а саме:

Ст. 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Примушувати людей надавати за місцем роботи інформацію про свої захворювання шляхом встановлення відповідних владних приписів у вигляді положень нормативно-правових актів, адміністративні відповідачі, які є органами державної виконавчої влади, порушили приписи ст. 3 Конституції України, оскільки вимога подавати інформацію про діагноз особи з листком непрацездатності порушує конституційний принцип спрямованості діяльності держави на утвердження і забезпечення прав і свобод людини.

Ст. 19 Конституції України встановлено, що "правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Таким чином будь-який підзаконний законодавчий акт не може містити вимог подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров'я (діагноз) особи, оскільки це не передбачено в жодному законі та в Конституції України.

Ст. 21 Конституції України визначено, що "права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними".

Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров'я (діагноз) особи є порушенням права людини на повагу до її приватного життя, отже, в ситуації, коли таке обмеження права людини на повагу до її приватного життя не ґрунтується на конституційних принципах обмежень прав людини, такі обмеження є незаконними (неконституційним).

Ст. 32 Конституції України встановлено, що "ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини".

Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров'я (діагноз) особи не може бути виправдана міркуваннями безпеки, економічного добробуту та прав людини, тим більше, як уже було вказано вище, така вимога встановлена не законами України, а підзаконним нормативно-правовим актом.

Ст. 22 Конституції України зазначає, що "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".


Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров'я (діагноз) особи звужує зміст та обсяг конституційної заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, встановленої ст. 32 Конституції України, тим більше, що таке обмеження конституційного права в даному випадку встановлюється не законом, а підзаконним нормативно-правовим актом.


   Ст. 8  Європейської  конвенції  про  захист  прав  людини  та основних  свобод   (Рим 04.11.50 року),  ратифікованої Україною,  встановлено,  що:  "Кожен має право на повагу  до  його приватного   і   сімейного   життя,   до   житла   і  до  таємниці кореспонденції.  Органи державної влади  не  можуть  втручатися  у здійснення  цього  права  інакше  ніж  згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві  в  інтересах  національної громадської  безпеки  або  економічного добробуту країни,  з метою запобігання заворушенням чи  злочинам,  для  захисту  здоров'я  чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб)".  

Суд вбачає у вимозі подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров'я (діагноз) особи втручання у сферу приватного життя особи. Практикою Європейського Суду з прав людини відомості про здоров'я особи віднесено до складових особистої ідентичності людини, яка в свою чергу визнається складовою приватного життя.

      Так  у  рішенні "М. С.   проти  Швеції"  від  27.08.97 р.  Європейський Суд з прав людини вказує:  "Охорона даних особистого  характеру,  і  особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу   до   приватного   та    сімейного    життя.    Дотримання конфіденційності   відомостей   про  здоров'я  становить  основний 

принцип правової системи всіх держав - учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров'я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров'я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим статтею 8 Конвенції".

      В  іншому  рішенні  Європейського  Суду з прав людини (справа "Z проти  Фінляндії"  від  25.02.97  р.)  суд  вказує,  що "розголошення   інформації   може   мати   руйнівні  наслідки  для приватного  та  сімейного  життя  відповідної  особи,  та  для  її соціального та професійного становища,  виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку ізоляції". 

Подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суперечать положенням ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Відповідно до приписів ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" "суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права". Аналогічна вимога встановлена п. 2 ст. 8 КАС України.

Подання в листку непрацездатності інформації про діагноз особи створює загрозу порушенню і лікарської таємниці.

Так, ст. 40 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" передбачено, що "медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку із виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків".
Необхідно також зазначити, що, хоча Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності передбачено ситуацію, коли лікар може не вказувати в листку непрацездатності діагноз пацієнта, регламентація цих дій лікаря є такою, що суперечить правам людини. Так приписами п. 3.2 вказаної Інструкції передбачено, що "якщо з деонтологічних міркувань лікар змінює формулювання діагнозу в ЛН, то він зобов'язаний внести в "шифр МКХ-10" шифр фактичного захворювання, зробити в медичній карті стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу, за письмовим погодженням із завідувачем відділення".
Таким чином можна стверджувати, що:
по-перше - автори Інструкції віддають прийняття рішення про невказання діагнозу в листку непрацездатності на розсуд лікаря, а не пацієнта;
по-друге - навіть реалізацію права лікаря не вказувати справжній діагноз пацієнта поставлено в залежність від санкції завідувача відділенням, без письмового погодження з яким не вказувати діагноз неможливо.
Щодо необхідності подавати в листку непрацездатності шифр остаточного діагнозу пацієнта відповідно до 10-ої редакції Міжнародної класифікації хвороб та причин смерті (МКХ-10), то суд вважає таку вимогу, встановлену нормативно-правовими актами, що оскаржуються, незаконною з тих самих причин, які зазначені вище відносно неприпустимості вказувати сам діагноз пацієнта в обов'язкових документах публічно-правового та цивільно-правового характеру.
Міжнародна класифікація хвороб та причин смерті (МКХ-10) є відкритим виданням з необмеженим доступом, яке широко представлено в усіх медичних та публічних наукових бібліотеках, в Інтернеті тощо, тому при наявності бажання визначити по коду МКХ-10 відповідний діагноз особи доступно необмеженому і невизначеному колу осіб.
Положення нормативно-правових актів, що оскаржуються, якими передбачено розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи, прямо суперечать також і Цивільному кодексу України від 16.01.2003 р. Так, у ст. 286 ЦК України встановлено, що фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи".